Ідуть роботарі - Володимир Миколайович Владко

— Швидше збирайтеся! Поранених підберуть жінки. Забирайте від убитих усю зброю, беріть її і від поранених, їм вона тепер непотрібна. Нам ще досить діла. Залиште загін біля воріт. Нікого не впускати і не випускати без дозволу революційного комітету. Усі сили тепер на облогу поліції і банку, де засіли полісмени та решта фашистів. Скоріше, товариші, нам треба впоратися до ночі, бо вночі може прийти урядове військо!

Без метушні, організовано й швидко керівники загонів виконували розпорядження Боба Леслі. Ось він побачив Тіма, покликав його до себе:

— Тім, іди сюди, ти мені потрібний. Зачекай трохи… Товариші, весь другий загін мусить негайно вирушати до центральної станції керування роботарями. Її треба обложити і так само не впускати і не випускати звідти нікого. Ходім, Тім, ходім!

Тім ішов поруч Боба і слухав його, — як раптом із-за рогу вулиці назустріч їм виїхав великий дорогий автомобіль. Він попрямував був до заводського майдану, але, побачивши озброєних людей, шофер загальмував і спробував хутко повернути машину назад.

Було вже пізно. Кілька робітників кинулися до автомобіля і, загрожуючи зброєю, примусили шофера спинитися. Автомобіль стояв нерухомо, коли до нього встигли підійти Боб Леслі і Тім Кроунті.

— Хто їде? — запитав один з робітників.

Замість відповіді зсередини автомобіля пролунав сухий постріл. Робітник відсахнувся, і пуля не зачепила його.

— Гей, киньте жартувати, — вигукнув він, — бо інакше від вас, добродію, живого місця не залишиться! Руки вгору!

Чоловік у автомобілі побачив, що сперечатись було б даремно, бо прямо в його обличчя тепер уже дивилося кілька гвинтівок. Він відкинув від себе револьвер і мовчки підняв руки.

— Хто такий?

Чоловік мовчав. Його бліде обличчя з сірими, немов стальними очима, було як крейда. Але він уперто не відповідав. Тім через плече Боба зазирнув у автомобіль — і не повірив своїм очам: то був Джонатан Говерс, великий неприступний некоронований король власною персоною!

— Боб, це Говерс, — тихо сказав Тім.

— Не може бути!

— Так, запевняю тебе.

Боб хутким рухом спинив робітників, що хотіли витягти чоловіка з стальними очима із автомобіля:

— Стійте! Хай їде! Нам не до нього! Тім, рушай з ним до заводу. Не давай нікому спиняти автомобіль. Постав його там, прямо проти воріт. Хай полісмени допоможуть цьому чоловікові, відчинять йому ворота і приймуть як слід. Чуєш?

Тім дивився на Боба: чи не збожеволів він? Відпускати з рук Говерса? Але Боб не дав часу нічого сказати:

— Ти чув? — суворо запитав він, — отже, рушай. Якщо не доставиш його цілим на завод та не передаси полісменам, — відповідатимеш головою.

Тім не міг сперечатися. Він став на підніжку і, тримаючи револьвер напоготові, поїхав до заводу, лаючи Боба і разом з ним усе на світі. Він, Тім Кроунті, примушений виконувати обов’язки охоронця Говерса?..

Все на світі пішло догори ногами.

Але наказ треба було виконати. Боб щось хотів зробити, — треба не сперечатися. Щодо цього, то Тім звик уже до справжньої дисципліни.

Томас Бірз майже збожеволів. Він нікого і нічого не слухав, відмовлявся навіть від розмов з доглядачами і помічниками, що приходили йому доповідати про роботарів, про те, що вони знов рівно о дванадцятій годині підвели вгору ліві руки, немов навмисне звертаючи на себе увагу. Даремно! Томас Бірз відповідав:

— Дурниця! Хай підводять руки, хай підводять обидві, навіть хай підводять ноги. Справа тепер не в них. Ну їх до біса!

Помічники виходили, нічого не розуміючи. Але й вони тривожно прислухались до пострілів та вигуків з майдану, що доносилися, немов шум грізного прибою. Щось буде!

Бірза повідомили телефоном з поліції, що справа дуже погіршала. Робітники звідкись дістали зброю. Вони відбили у штурмовиків панцерник, що мав їх затримати перед заводським майданом. Розбили загін організації «Бойових хрестів», — і тепер посуваються до будинку таємної поліції та банку. Гордон Блек радив триматися, бо завод обложили революціонери (він уперше вжив цього слова!) і тільки військо може врятувати становище:

— Військо має прийти вночі. Треба протриматись до того часу, бо революціонери фактично захопили все місто. Ми сидимо неначе в пастці. Я не певний, що вони не висадять у повітря будинок поліції. Тримайтесь, містер Бірз, вам це зробити легше, ви бо сидите за міцними заводськими стінами.

Двічі вже Томас Бірз пошкодував, що в його розпорядженні не було літака. Винахідник роботарів завжди був людиною, яка звикла тверезо ставитись до речей. Він добре розумів, що саме тепер він, як ніколи, рискує власною головою. А між тим він знов-таки звик завжди вважати, що можна втратити все, крім голови, бо її назад не повернеш. Але — як можна було вибратись звідси, з цього триклятого заводу, де він сидів, дійсно, як у пастці?

Зрозуміло, чому Томас Бірз не хотів і думати про роботарів. Нарешті він ясно зрозумів, що його справа програна, що йому не залишається нічого іншого, як тікати.

Ще раз він згадав лихим словом Говерса, який лишався в цілковитій безпеці у столиці. А він, Томас Бірз, примушений чекати тут приходу війська, якщо його не розшматують до того.

Задзвонив телефон. Бірз неохоче взяв трубку.

— Слухаю.

— Містер Бірз, — почув він голос Мадлени, — я хотіла б поговорити з вами, якщо ви маєте час.

— Прошу. Радий слухати вас.

— Ні. Телефоном я не буду говорити, я хочу прийти до вас.

— Знов-таки прошу. Зараз я дам розпорядження. — Він натиснув кнопку дзвінка.

Увійшов секретар.

— Пройдіть до міс Стренд і