Сім стихій - Володимир Іванович Щербаков

Вона усміхнулась і запитала:

— Ви пам’ятаєте мене? Чи забули?

І я пригадав. Проте не сказав уголос. Промовчав. Лише кивнув.

— Добре, що згадали, — сказала вона й усміхнулася знову.

Усмішка в неї вийшла ледь помітна. Усміхалися тільки очі, а не губи. Зненацька мені сяйнуло. Я зрозумів, чому вона запитала про намисто. Хотіла сказати, що я вже не побачу її. Ось що вона хотіла мені сказати! Кивнула, ніби стверджуючи мій здогад.

— Я давно не бачив вас, — сказав я і тут-таки помітив, що обличчя її посерйознішало, стало навіть заклопотаним. Як тоді… майже сорок років тому, взимку, коли зона нахилилася над засніженою ямою, щоб подати мені руку. Але відтоді вона не змінилася, ось у чому річ, і я чомусь зовсім з цього не подивувався.

— Що сталося? — запитував я. — Куди ви поділися? Вона нарешті розсміялася. Таким незвичайним видалося їй моє запитання.

— Я розумію, — поправився я. — Дуже навіть розумію, як складно…

Сміх застиг в її очах. І я ніби запитав її, чому ця зустріч — тільки сон.

— Але ж у сні час плине інакше! — вигукнула вона. — За одну хвилину можна поговорити багато про що.

І я знову зрозумів прихований зміст її відповіді: «Хай це залишиться сном!» І зрозумів, що міг раніше побачити її тільки тому, що сталося щось непередбачене, надзвичайне. Що ж саме? Я пригадав ту далеку зиму в північному селищі… Що сталося тоді?

— Ні, не можу зрозуміти… — сказав я відверто, і вона, звичайно ж, здогадалася, про що я, і сказала:

— Це було так давно.

Он воно що, подумав я, і знову з’явилася друга, справжня відповідь: незадовго до того, в один чудовий день космічний зонд підняв із дна западини підводну квітку. Там, на планеті, у сузір’ї Близнят. Наш земний зонд. Посланий предками, він устиг наблизитися до гарячої планети, облетіти її, сісти, встиг узяти із дна здобич. Он воно в чому річ! Збіг здавався випадковим — і закономірним. Думка працювала швидко, я пробував розібратись у вихорі подій. Але як передати словами цей, що так приголомшив мене, взаємозв’язок явищ та фактів, між якими пролягли роки й парсеки?

Мені доведеться почати здалеку.

Хто схожий на нас у всесвіті? Де світи, на яких життя? Покоління дослідників та мрійників запитували себе про це, водночас шукаючи і відповідь. Винайшли навіть гіпотетичну мову для міжпланетних та міжзоряних контактів — лінкос. Нібито й справді корисно обмінюватися фразами, в основі яких — математичні аксіоми та константи. Нарешті стало ясно: контакт можливий, коли рівень розвитку цивілізацій близький. В іншій ситуації діалог мав би навіть кумедний характер, а його наслідки важко було б передбачити. Хто наважиться на свій страх і ризик втручатись у природний хід подій? Вчинивши це раз, не можна потім визволитися з пут необхідності чинити так само і далі. Почавши, не можна зупинитися. Можна говорити лише про локалізацію такого впливу, але й це коштує величезного напруження: адже на арену діючих сил виступає простір-час. І ще один фактор, який ми схильні недооцінювати. Це енергія-точність… саме так. Для того, щоб електронна машина вирахувала тридцять знаків після коми, потрібна енергія: розрахунок тривалий, утомлюючий. Багато годин і днів роботи — витрати енергії. Тільки тоді результат точний. А коли говорити про великі величини, про дуже високу точність? Коли, наприклад, треба одержати п’ятдесят, сто знаків? Може видатися, що це абстрактне завдання, нікому не потрібне. Безумовно, коли йдеться про масштаби планети чи навіть сонячної системи.

Але, припустимо, треба вирахувати положення космічного зонда, посланого за тридев’ять земель, до іншої планетної «каруселі», для того, щоб управляти ним? Щоб його механічні руки працювали точно, щоб електронні зіниці пильнували не гірше пташиного ока? Йдеться про метри, сантиметри, прилад повинен відчувати їх крізь порожняву космічних безодень. Роздивитися один-єдиний атом під збільшувальним склом. Влучити кулею в невидиму мішень. Розрізнити на дні океану піщинку. Ось на що це схоже. Тільки ще важче.

Сто цифр… У недавньому минулому це коштувало б енергії всієї планети. Сто двадцять цифр — енергія всієї сонячної системи. Ось що означає точність і вірогідність. Управляти на близькій відстані, на самій планеті? Тоді треба передати сюди енергію. І теж здалеку. І так само точно. Але ж управляти треба не тільки зондами. І не тільки кіберами…

Ось чому стосунки між цивілізаціями неоднакового рівня — проблема, найчастіше не по силі жодній з них.

Проте контакт із рівними собі — зовсім інша річ. Він прискорює розвиток майже завжди. Він майже неможливий, це правда. Випадкову нагоду легко упустити. У таких цивілізацій немає карти галактики з позначками біля заселених світів…

І раптом опускається зонд. Посланець з далекої зірки (її майже не видно на тутешньому небі, не кажучи вже про планети, її супутники, — їх-бо вже не роздивитися навіть у найпотужніший телескоп).

Контакт може відбутися. Досить лише механічній руці зачерпнути ґрунт у потрібному місці. Невеличке відхилення, промах — і можливість повідомлення втрачено на тисячоліття, коли не назавжди. Нитка міжпланетного зв’язку буде розірвана: в безмежному всесвіті знайдеться чимало інших об’єктів для дослідження. Що у порівнянні із втраченою назавжди можливістю пауза у століття? Хай навіть через двісті років пробудиться зачарований стихіями світ підводних квітів — і тоді це буде свято для всіх. Проте він ніколи не пробудиться, якщо наш земний зонд не підніме ґрунт з квіткою, якщо механічна рука промахнеться, якщо увагу електронного ока приверне брила граніту, піщаника чи просто глиняний горбок. Тільки рівні, тільки представники близької цивілізації можуть зняти віковічні чари: іншим, навіть значно могутнішим, туди — зась!

Правда, вони дещо можуть: неважко ледь-ледь поправити рух механічної руки, чи не так? Адже це все одно могло статися саме по собі. Випадково. Втручання? Зовсім ні…

— Ну от, — сказала жінка з кораловим намистом, — можливо, так це й сталося тоді.

І вона знову