Сім стихій - Володимир Іванович Щербаков

Промчав шквал — нахилив дві сосни з шорсткою бронзово-жовтою корою. Гілля торкалося піску; голки шелестіли так виразно, що у вухах стояв невмовкаючий шум. Чи це хвилі шуміли, набігаючи на берег?

Сліди на піску. Покинуті білі туфлі з бантами — вони заплутались у волоссі Валентини… Каштанове суцвіття брів, у них — відтінки достиглого кмину, жита, сухого хмелю; дві вологі смужки вій і тоненька, як стріла, зморщечка на чолі з краплиною морської води, з розсипаними, наче борошно, кристаликами солі біля перенісся… Землисті сірі губи, шкіра на них пошерхла — ще одне пекуче нагадування про весняну землю в усій її наготі.

У довгому сні переживала хвилини радості: вона знову ставала Аїрою. Губи її ладні були розтулитися, щоб мовити заповітні слова: пітьмі — розсіятись, електричним примарам — щезнути, серцю — відтанути. Вона читала вірші й співала. То були скороминущі сплески життя, дивна мрія, на мільйонну частку градуса вона підвищувала температуру тіла — адже мрія полишає нас останньою.

Однак жодного слова не було мовлено і жодної пісні не проспівано. І земний корабель, скоряючись одвічній волі, ковзав у безмежжі.

Біля палаючого зеленим полум’ям сонця він попав у вогненний вихор, і велетень-протуберанець мало не втягнув його в безодню розжареного океану. Зірка рада була злизати його із власного неба своїм гарячим язиком. Однак, розправивши крила-вітрила, мовби гігантський космічний жук, корабель відштовхнувся від сяйливої кулі. І знову простори. І зоряний пил.

Дивна метаморфоза — далека порошинка перетворювалася на ще одну планету — супутник зеленого сонця, де зіркоплавання переривалось: із трюмів вихоплювалася ватага механічних звірів, що шукали тепла в надрах, кристалів у печерах, води серед кам’янистих пустель. Свою здобич вони хутко несли в механічних лапах, ніби хтось їх чекав на борту, підганяючи нечутним свистком. У щілинах вони винюхували життя… Проте чи відкрився їм новий світ як ціле, чи міг затримати їхню увагу яскравий виднокіл, вітри, запахи, світіння неба? Навряд. Ось і виходило — Аїра не знала, в які краї занесло корабель, і не могла стати тут гостею, хоча саме ці близькі землі були їй, мабуть, пам’ятні й розповіли б багато про що.

І ось остання планета зеленої зірки. Розпочався політ до Землі. Довга, дуже довга ніч.

Потім подорож завершилася. Вона розплющила очі, бентежачись випадкові: чому саме на її долю випало таке?

Було похмуро. Тихо. Вмить вона осягнула увесь сенс того, що нарешті збулося, — адже до цього вона колись готувалася. Готувалася, ні на що не сподіваючись, — один-єдиний шлях у майбуття — через легенду, через казкове перетворення, — став реальністю.

Вона прийшла у світ вільного вітру й чистих просторих річок.

Найперше треба було скласти думку, чи так уже вона не схожа на тих, хто жив тут, на цій планеті… Ні, нікому, ні їй, ні їм, не треба було безсмертя, сліпого щастя на дурничку, марнотного, нездійсненного дару віщування. Вона придивлялася до того, що діялося навколо, що входило в її життя. Проте що далі, то наповнювалися її почуття — і ось розкрилося саме її серце. Першого разу трапилося таке: літнього вечора на пагорбистому житньому лану її раптом опосіла самота і повернулася пам’ять. Ожили забуті голоси, побачила обличчя… відчула шпаркий вітер. Упізнала минуле. Жахнулась, і кров захолола в жилах, і зупинилася, не в силі ступити далі бодай кроку… Обличчя… Голоси… як справжні.

Отямилася майже опівночі. Лан сріблився під місяцем. Перед нею лежали невисокі пагорби. На обрії світилися вогні. Високе темне небо всіяне зірками. Пахло сіном, квітами. Вона ледве добралася до еля. Відтепер вона знала, що таке страх.

Мчали дні. Вона прагла звикнутися з реальністю, пізнати новий світ.

Один по одному розкривалися нові обшири. З високого озерного берега вона побачила якось мерехтливі гребені хвиль у надвечір’я, акварельно-зелені острови, тривожний плин жовтавих хмар, навскісне проміння призахідного сонця. Віяв чистий, сильний, рівний вітер. Вона стояла, тримаючись за чорну вільху, дивилася, як зникало у воді сонце, і не могла надихатись уволю. Щодня вона прокидалася, ніби народжувалася заново, ніби у неї виростали крила. Одне крило — любов. Друге — воля. Подовгу блукала біля лісових струмків, де росли калюжниці, стрілколист та невідомі білі квіти; блукала з невідступною думкою про завтра. Тепер усе це — її оселя. Згадування нестерпні. Те, що минулося, лише зболене у стогонах, виплакане. Словами не передати відчаю. І тому — забутися, забутися, забутися… стати, як усі. Вона розповіла людям про все, на що спромоглася, що пам’яталось. У них її лист або ж пам’ять про нього. Допомоги її тепер ніхто не потребує. Однак жити в полоні вчорашнього не можна, це понад її сили.

І якщо трави не скошені, якщо ногам не колеться, ще й ще раз промчати у лузі босоніж, далі прилягти на повалену сосну, і пестити долонями теплу ніжну кору… І знаходити джерела, гриби, взнавати трави, збирати в долоню ягоди. А надвечір схилятись над криницею у заповідному краю, щоб побачити себе у свічаді води. Руки смагляві від сонця, губи пломеніють від ягід. Чи ти це, Аїро? Чиє це волосся важке, наче хвилі, — нахиляє струнку шию над головою? Хіба це не твої пальці до болю стискають скроні?.. Там усе ще твоє обличчя, і в очах твоя туга, і на лівій твоїй руці браслет. Хай дмухне вітер — і хай зблякне свічадо!

Воно переінакшиться, її життя… А що ж насправді було раніше? Замість випаленої землі — кошлаті береги блакитних озер. Рожеві та ясні вечори. Навесні дерева по пояс у воді — повінь. Вільхи, осики, верби… Вигадуючи, щодень витворювала своє нове буття. Бабуся, яку одного разу зустріла на околиці, стала їй у пригоді. Розповіла про