Остання збірка - Роберт Шеклі

Едельштайн поспішив додому раніше, ніж Манович встиг заговорити з ним. Решту дня він промучився болем у животі.

Ідіот! — картав він себе. — Попросив лише жалюгідні двадцять тисяч! А Мановичу дісталося сорок!

Від досади людина може померти.

Едельштайн впадав то в апатію, то у гнів. Біль у животі не вщухав — схоже на виразку. Як усе несправедливо! Він заганяє себе в могилу, думаючи про Мановича!

— Так!

Аж тепер Едельштайн зрозумів, що Манович справді його ворог, і думка про те, що він власними руками збагачує свого ворога, буквально убивала його.

Він сказав собі: «Едельштайне, будь розумним. Так далі не можна. Треба подбати про задоволення».

Але як?

Він ходив з кутка в куток по своєму помешканню. Біль явно свідчив про виразку, що ще це могло бути?

І раптом прийшло осяяння. Едельштайн зупинився. Його очі безумно забігали, і, схопивши блокнот та олівець, він взявся до обчислень. Закінчивши, відчув полегшення і збудження. Вперше після візиту Ситвела він був щасливий!

Він підвівся і голосно вимовив:

— Я бажаю триста кілограм ів рубаної курячої печінки!

За п'ять хвилин почали прибувати пластикові контейнери з печінкою.

Едельштайн з'їв кілька гігантських порцій рубаної курячої печінки, кілька кілограмів поклав у холодильник, а решту продав за півціни постачальникові, заробивши на цьому 700 доларів. Ще близько 30 кілограмів, що лишилися непоміченими, забрав двірник. Едельштайн від душі сміявся, уявляючи собі Мановича, по шию заваленого печінкою.

Його радість була недовгою. Він довідався, що Манович залишив п'ять кілограмів для себе (у нього завжди був гарний апетит), три кілограми подарував симпатичній маленькій удові, на яку хотів справити враження, а решту продав постачальникові з тридцятивідсотковою знижкою, заробивши на цьому 2000 доларів.

«Я недоумок, дебіл і кретин, — думав Едельштайн. -За хвилинне задоволення я віддав бажання, яке коштує, за найскромнішими оцінками, сто мільйонів доларів! І що я з цього маю? Кілограм рубаної курячої печінки, кількасот доларів і вічну дружбу з двірником!»

Залишалося одне бажання.

Тепер треба було витратити це останнє бажання напрочуд мудро. Йому слід попросити те, чого він, Едельштайн, прагне всім серцем і чого зовсім не хочеться Мановичу.

Минав четвертий тиждень. Одного дня Едельштайн усвідомив, що термін наближається до кінця. Він виснажив свій мозок, але при цьому лише підтвердив свої найгірші підозри: Манович любить усе те, що любить він сам: замки, жінок, гроші, автомобілі, відпочинок, вино, музику, їжу... Все, що він називав, Мановичу теж подобалося.

Потім він згадав: за дивним вибриком смакових уподобань Манович не терпів локшини.

Але Едельштайн теж її не любив у жодному вигляді.

Він молився:

— Великий Боже, володар Пекла і Небес. У мене було три бажання, і два з них я використав найжалюгіднішим чином. Боже, я не хочу бути невдячним, але скажи мені, коли людині забезпечують виконання трьох бажань, чи може вона зробити що-небудь гарне для себе, не поповнюючи при цьому кишень Мановича, найзапеклішого ворога, котрий завиграшки одержує всього удвічі більше?

Минала остання година. Едельштайн був спокійний як людина, яка приготувалася зустріти свою долю. Він зрозумів, що ненависть до Мановича була марною, не гідною його. З новою і приємною безтурботністю він сказав собі: «Зараз я попрошу те, що потрібно особисто мені, Едельштайну».

Едельштайн підвівся і випростався.

— Це моє останнє бажання. Я надто довго був одинаком. Мені потрібна жінка, з якою я можу одружитися.

Вона має бути один метр шістдесят сантиметрів на зріст, важити близько шістдесяти кілограмів, мати гарну статуру і, звісно, природне світле волосся. Вона повинна бути розумною, практичною, закоханою в мене, певна річ, єврейкою, але чутливою і мати почуття гумору...

Раптом мозок Едельштайна запрацював на повну потужність!

— А особливо, — додав він, — вона має бути... не знаю, як би це точніше висловити, межею і максимумом того, чого я хочу й можу — зокрема, в суто сексуальному розумінні. Ситвеле, ви зрозуміли, що я маю на увазі? Делікатність не дозволяє мені пояснити вам докладніше, але якщо справа того потребує...

Почулося легеньке, однак якесь дуже сексуальне постукування у двері. Едельштайн, посміюючись, пішов відчиняти.

«Двадцять тисяч доларів, кілограм курячої печінки й тепер це! Манович, я тебе таки дістав! — подумав він. — Подвоєна межа прагнень чоловіка — такого я не побажав би й найзапеклішому ворогові. Але я побажав!»

Запах думки

Що таке справжні негаразди Лерой Кліві зрозумів, коли спрямував свій поштоліт-243 крізь неколонізоване зоряне скупчення Сергон. Раніше йому доводилося мати справу лише зі звичайними проблемами міжзоряного поштового перевізника: старий корабель, поїдені іржею труби, невивірені астронавігаційні прилади. Але цього разу, знімаючи параметри курсу, він зауважив, що в кораблі стає надто спекотно.

Кліві приречено зітхнув, увімкнув систему охолодження і зв'язався з поштмейстером Бази. Розмова відбувалася на межі досяжності радіозв'язку, і голос поштмейстера ледь пробивався крізь океан статичних розрядів.

— Знову проблеми, Кліві? — запитав він лиховісним тоном людини, яка сама складає графіки й свято в них вірить.

— Як вам сказати,— іронічно відповів Кліві.— Якщо не рахувати труби, прилади та комунікації, то можна вважати, що все гаразд, за винятком ізоляції та охолодження.

— Справді, ганьба,— сказав поштмейстер, раптом сповнений співчуттям. — Уявляю, як тобі там.

Кліві перемкнув на максимум регулятор охолодження, витер піт, який заливав очі, й подумав: поштмейстерові лише здається, що він уявляє, як почуваються його підлеглі.

— Хіба ж я раз у раз не клопочуся в уряді про нові кораблі? — Поштмейстер невесело розсміявся. — Схоже, вони вважають, що доставляти пошту можна на будь-якому кориті.

На даний момент Кліві мало цікавили проблеми поштмейстера. Попри те, що система охолодження працювала на повну потужність, корабель і надалі нагрівався.

— Зачекайте хвилину, — сказав Кліві і попрямував у хвостову частину корабля, звідки пашіло жаром. Там він виявив, що три його цистерни заповнені не пальним, а пухирчастим розпеченим до білого шлаком. З четвертим баком та сама метаморфоза відбувалася прямо на очах.

Якусь мить Кліві ошелешено дивився на цистерни, тоді обернувся й кинувся до радіо.

— Пального не залишилося, — повідомив він. — Схоже, відбулася каталітична реакція. Казав я вам, що нам потрібні нові цистерни. Я сідаю на першу ж кисневу планету, яка трапиться.

Він дістав Аварійний довідник і переглянув матеріали про скупчення Сергон. У цій зоряній групі не було колоній, а решту подробиць пропонувалося шукати на карті кисневих світів. Що там було, окрім кисню, ніхто не знав.