Остання збірка - Роберт Шеклі

Тут він відчув на собі першу краплю води. Він ще горів, але одна крапля перетворилася на п'ять, потім на п'ятнадцять, потім на п'ятсот. Його прибило водою, а його пожива — трава й кущі — незабаром наскрізь промокли.

Він почав гаснути.

Це нечесно. За правилами він повинен був виграти. Він боровся з цією планетою за її правилами і переміг... лише для того, щоб сліпа стихія усе зруйнувала.

Тварини обережно поверталися.

Дощ лив як із відра. Кліві останній раз спалахнув і погас.

Він зітхнув і втратив свідомість...

— ...гарна робота, чорт забирай. Ти беріг пошту до останнього, а це ознака гарного листоноші. Може, пощастить виклопотати для тебе медаль.

Кліві розплющив очі. Над ним, урочисто посміхаючись, стояв поштмейстер. Кліві лежав на ліжку й бачив над собою увігнуті металеві стіни зорельота.

Він перебував на рятувальному судні.

— Що трапилося? — прохрипів він.

— Ми нагодилися вчасно, — відповів поштмейстер. — Тобі якийсь час краще не рухатися. Ще трохи — і було б запізно.

Кліві відчув, як корабель відривається від землі, і зрозумів, що назавжди залишає планету З-М-22. Хитаючись, він підійшов до ілюмінатора й поглянув на зелену поверхню.

— Ти був за крок від загибелі, — сказав поштмейстер, підійшовши до Кліві й дивлячись униз. — Нам пощастило увімкнути дощувальну систему корабля лише в останній момент. Ти стояв у центрі найбільшої степової пожежі з усіх, які мені доводилося бачити.

Дивлячись униз на бездоганний зелений килим, поштмейстер, схоже, засумнівався.

Він ще раз поглянув у ілюмінатор, і на його обличчі з'явився вираз, який нагадав Кліві обмануту пантеру.

— Слухай... А як сталося, що на тобі немає опіків?

Тіло

Розплющивши очі, професор Меєр побачив трьох молодих хірургів, які тривожно схилилися над ним, трьох молодих фахівців, які провели операцію. Раптом йому спало на думку, що вони й справді мали бути дуже молодими, щоб зважитися на таке; молодими й зухвалими, обдарованими енциклопедичними технічними знаннями до такої міри, що виключає усе інше; зі сталевими нервами, сталевими пальцями, по суті, не людьми. Вони мали кваліфікацію автоматів.

Меєр був настільки вражений цими післяанестезійними одкровеннями, що минуло кілька секунд, перш ніж він, нарешті, усвідомив, що операція пройшла успішно.

— Як ви себе почуваєте, сер?

— З вами усе гаразд?

— Ви можете говорити, сер? Якщо ні, похитайте головою або мигніть.

Вони стривожено дивилися на нього.

Професор Меєр ковтнув, випробовуючи своє нове піднебіння, язик та горло. Нарешті він вимовив дуже сипло:

— Мені здається... Мені здається...

— З ним усе гаразд! вигукнув Касиді. — Фелдмане, прокидайся!

Фелдман підвівся з кушетки, намацуючи свої окуляри.

— Він уже прокинувся? Щось казав?

— Так, він розмовляє! Він розмовляє, немов ангел! Ми таки зробили це, Фреді!

Фелдман знайшов свої окуляри й кинувся до операційного столу.

— Можете сказати ще що-небудь, сер? Що завгодно.

— Я... Я...

— Господи, — видихнув Фелдман, — я зараз збожеволію.

Усі троє вибухнули нервовим сміхом. Вони оточили Фелдмана й почали ляскати його по спині. Він теж засміявся, але потім зайшовся кашлем.

— Де Кент? — крикнув Касиді. — Він має бути тут, хай йому біс. Він тримав цей клятий осцилоскоп на одній лінії впродовж повних десяти годин. Це найстабільніша робота, яку я будь-коли бачив. Де його чорти носять?

— Пішов по сендвічі, — відповів Люпович. — Ось і він.

— Кенте, Кенте, усе гаразд!

На порозі з'явився Кент із двома паперовими пакетами і половиною бутерброда в роті. Він квапливо ковтнув.

— Заговорив?! Що він казав?

Позаду Кента почувся шум, і у двері протиснулися з десяток людей.

— Заберіть їх звідси! — вигукнув Фелдман. — Сьогодні ніяких інтерв'ю! Де поліцейський?

Полісмен вибрався з юрби й загородив вхід.

— Ви чули, що кажуть лікарі, хлопці?

— Це нечесно. Цей Меєр належить світові!

— Якими були його перші слова?

— Що він казав?

— Ви справді перетворили його на собаку?

— Якої породи?

— Він може махати хвостом?

— Він сказав, що з ним усе гаразд, — оголосив поліцейський, загороджуючи двері. — Ходімо звідси, хлопці.

У нього під руками прослизнув фотограф. Він глянув на операційний стіл і пробурмотів:

— Господи Ісусе!

Потім підняв свою камеру.

— Поглянь-но сюди, друже...

Кент затулив рукою об'єктив, і в цю мить спрацював спалах.

— Якого біса?! — вигукнув репортер.

— Тепер у вас є унікальний знімок моєї долоні, — саркастично промовив Кент. — Збільшіть його й помістіть у музеї сучасних мистецтв. А зараз забирайтеся звідси, поки я не скрутив вам в'язи.

— Ходімо, хлопці, — суворо повторив поліцейський, виштовхуючи газетярів. На порозі він озирнувся й поглянув на професора Меєра.

— Просто не можу повірити! — прошепотів він, зачиняючи за собою двері.

— Пляшки на стіл! — вигукнув Касиді.

— Відсвяткуємо!

— Боже мій, ми заслужили свято! Професор Меєр посміхнувся — звісно, внутрішньо, тому що лицьова міміка була обмежена. Підійшов Фелдман.

— Як ви себе почуваєте, сер?

— Чудово, — обережно мовив Меєр, звикаючи до свого дивного піднебіння. — Трохи не по собі, мабуть...

— Але ви не шкодуєте? — запитав Фелдман.

— Ще не знаю, — сказав Меєр. — Я був проти цього з принципу. Незамінних людей немає.

— Є. Це ви, — Фелдман говорив з палкою переконаністю.

— Я слухав ваші лекції. Звісно, я не претендую на розуміння й десятої частини того, що ви казали. Математичний символізм для мене — лише хобі. Але ваші знамениті принципи уніфікації...

— Будь ласка, — вимовив Меєр.

— Ні, дозвольте мені закінчити, сер, — сказав Фелдман. — Ви продовжуєте грандіозну роботу, з якою не змогли впоратися Ейнштейн та інші. Ніхто, крім вас, не в змозі її закінчити. Ніхто! Вам потрібно було ще кілька років існування в будь-якій формі, яку здатна запропонувати наука. Я шкодую лише, що ми не змогли знайти більш придатне вмістилище для вашого інтелекту. Людське тіло було недоступне, а від приматів довелося відмовитися...

— Не має значення, — промовив Меєр. — Зрештою, головне — це інтелект. У мене трохи паморочиться в голові...

— Пам'ятаю вашу останню лекцію в Гарварді, -стиснувши руки, продовжив Фелдман. — Ви виглядали таким старим! Я ледве не плакав — утомлене, виснажене тіло...

— Не хочете випити, сер? — Касиді простягнув склянку.

Меєр засміявся.

— Боюся, мої нові форми погано пристосовані для