Довічні муки пекла - Микола Олександрович Дашкієв
– Асто!.. Де ти, Асто?!
Холодна, мертва мовчанка. І заспокійлива, вкрадлива думка: “Та ти ж сам наказав Асті повернутися на “Сіріус”… Повертайся на корабель… Повертайся…” А й справді: тьмяно пригадується – Аста з круглого залу вернулася на зореліт… Стривай, що вона хотіла зробити?.. Ага, викликати невідомого по радіо… Повернутися?.. Так, треба повернутися. Коли б не трапилося з нею якогось лиха… Кім стривожено оглядівся. Промінь прожектора його шолома ковзнув по шорсткій стіні тунелю і раптом уп’явся в чотири хмарки пилу метрів за десять. Чотири хмарки! Сліди від двох пар ніг!.. Отже, Аста щойно була тут. Вона за цими дверима! Кім рвучко відстебнув квантовий випромінювач, скерував його на одвірок. “Стій, стій! – гостро майнула думка. – Якщо Аста стоїть за дверима, ти спалиш і її! Пошукай краще іншого ходу!”– Е, ні, брешеш! Тепер не обдуриш! – Кім люто натиснув на кнопку. Фіалковий промінь вихопився з цівки випромінювача, різонув по дверях, прокреслив на поверхні металу сліпучо-білий прямокутник. Кім щосили вдарив по ньому черевиком скафандра, сам одлетів на кільканадцять метрів, зате виштовхнув і вирізаний шматок дверей. Кинувся до отвору.
Промінь прожектора гарячково кидався по величезному приміщенню. Мабуть, це була якась апаратна – скрізь валялися рештки потрощених і понівечених приладів. То де ж Аста? “Її тут нема… нема… – знову промайнула підступна думка. – Вона вже на “Сіріусі”… Поспішай туди!”– Брешеш! – уперто вигукнув Кім. – А пил – звідки?!.. Асто! Асто!..
Якби не хмара пилу, що клубочіла з невисокого закапелка, Кім навряд чи знайшов би дружину так швидко. Прожектор на її шоломі не горів, радіостанція була вимкнена. В цілковитій темряві вона длубалась у ніші, намагаючись щось звідти витягти. Кім схопив Асту за поперек, підняв, увімкнув її радіостанцію.– Асто!.. Отямся!.. Це я, я, Кім!
– Облиш… Облиш… – Аста, мабуть, навряд чи й чула його. – Треба натиснути на кнопку… Він дуже страждає… А ти – жорстокий… Ти – не зрозумієш…
Кім, зціпивши зуби, тяг дружину до виходу з цього клятого залу, а вона пручалася, викручувалась, люто гамселила його кулаками. І раптом схаменулася:– Ой, Кіме, що ти робиш?! Де ми?
– Асто, негайно до “Сіріуса”! Ми тут загинемо!.. Гіпноз, телепатія – не знаю… Благаю: повторюй в думці тільки одне: “Негайно додому! Негайно додому!”
– Так, так, Кіме… Але ти чуєш?
Мабуть, цього разу почув би й глухий. Зовсім чітко, дуже голосно в шоломах скафандрів пролунало:– В ім’я людяності – не йдіть!
Це вже були звичайні радіохвилі. І голос був голосом звукової апаратури кіберштурмана “Сіріуса”!– Ходімо, Асто! Годі цих витівок!
– В ім’я людяності-не йдіть! –в голосі невідомого пролунав справжній розпач. – Лише вислухайте кілька слів!.. Я не заподію вам шкоди…
– Але де ви, зрештою?! – роздратовано вигукнув Кім. – Хто ви?
– Ви – в мені… – сказав голос по паузі. – Я – кібернетична психокопія людини, що загинула давним-давно… Благаю: знищіть мене!.. Я знемагаю… В мені потрощено й поруйновано все… Я паралізований… Сліпий… Майже глухий… В мені живе тільки свідомість – страшний кат, що перетворив кожну мить мого існування на пекельні муки… Згляньтеся, адже ви – люди, а я – машина… Натисніть на кнопку в ніші! Пролунає зовсім невеликий вибух… Він зруйнує мої інформаційні лінії – і я заспокоюся назавжди…
Благаю вас, зробіть це!– Нічого не розумію!.. – збентежено промимрив Кім. Він глянув на Асту. В її очах застиг вираз болю. Губи прошепотіли:
– Кіме, треба…
– Ні, стривай! – Кім пригорнув до себе дружину, обвів променем прожектора картину зруйнованої апаратної. – Скажіть… як вас звуть?
– Круз… Так звали мого психодвійника.
– Це його труп ми знайшли біля входу в ущелину?
– Так.
– Коли він загинув?
– Дванадцять галактичних хвилин тому…
Кімові стало моторошно: дванадцять галактичних хвилин!.. Та це ж – понад сто тисяч земних років! Не дивно, що скафандр розсипався од першого ж дотику.– Звідки ви прямували, Круз?
– За вашим каталогом – із зоряної системи М-247. Відстань – десять парсеків.
– Це ви примусили наш “Сіріус” сісти на астероїд?
– Так.
– Як ви це зробили?
Запала тривала пауза. А потім пролунало сухо:– Я цього вам не можу сказати.
– Чому?
– Я не вірю людям… – у голосі забриніла лють. – Це ж він,
