Марсові онуки - Олександр Петрович Казанцев

Нарешті робот клацнув, повернув очі-об'єктиви до містера Керна і байдужим голосом доповів:

— «Знання» спустить на Венеру мужчин — трьох. Планер спустить мужчин — двох, роботів — одного. «Знання» піднімає мужчин — п'ять, роботів — нуль.

— О'кей! — сказав містер Керн.

— «Знання» одержить все пальне «Просперіті», — вів далі робот. — «Просперіті» залишиться супутником Венери і згорить на дев'ятсот сімдесят четвертому оберті.

Мері з жахом дивилася на байдужу машину, що наче виголосила вирок, але не перервала її.

— «Знання» доставить на Землю, — лунав металевий голос, — мужчин — п'ять, жінку — одну, роботів — нуль. Для посадки на Землю одержить пальне на орбіті супутника Землі.

— Чудово! — вигукнув містер Керн. — Я вважаю, що командор оцінить це блискуче рішення і погодиться на деяку тісноту на своєму кораблі. Чи готові ви, містере Вуд, спуститися зі мною і Залізним Джоном на планері?

— Я вважаю, містере Керн, що риск у космосі — це норма поведінки, та… — Гаррі подивився на Мері.

Вона стояла похнюпившись. Він підійшов до неї, поклав на плече свою здоровенну руку.

— Певен, — сказав він, — щоб залишитись тут самій, потрібна більша рішучість, ніж для того, щоб спуститися всім разом.

Мері звела очі.

— Я не знаю, — прошепотіла вона, — від кого вимагається більше. Я була готова до всього, крім цього… Якщо я не збожеволію…

— Член екіпажу, — перервав її Керн, — потрібен на «Просперіті» при своєму розумі, щоб з орбіти супутника підтримувати з росіянами зв'язок, поки ми не сядемо на планері поблизу них.

— Не турбуйтесь, витримаю! — майже гнівно запевнила Мері.

— Мері… спасибі! — Гаррі Вуд стиснув її руку вище ліктя.

Мері припала до скла, за яким сяяло сонце, їй здавалося, що вона наважилась зараз стрибнути з хмарочоса.

Та треба було йти в радіорубку передавати думку «Просперіті» командору.

Край велетенської жовтогарячої кулі заступив у вікні радіорубки мало не все зоряне небо.

Як зачарований, дивився на нього Олекса.

Трохи розпливчасті, золотились на сонці неземні гірські хребти. Вони нагадували гребені штормових хвиль, що піднялися й застигли.

Гребені напливали, ставали гострими, пересувались, помітно змінюючись, перетворюючись то в клуби вибухів, то у вежі замків; закручені смерчами, здіймалися колонками, між якими просвічувалися червоні провалля, що інколи сліпуче спалахували світлом вольтової дуги.

Вічні хмари Венери! Колись і Земля була оповита такою самою ватяною ковдрою хмар…

Ось вони, непрозорі, отруйливі хмари, що, здавалося, виключали можливість існування життя на планеті. А втім, чи так це? Аміачні чи метанові, вони пливуть на величезній висоті. Внизу можуть бути зовсім інші умови. Що це за червоні провалля, що спалахують?

Астрономи за мізерними побічними даними намагалися розв'язати питання про життя на планеті.

Висловлювалися найрізноманітніші пропозиції. Декому здавалося, що Венера в усьому схожа на Землю, перебуває в зоні Життя. Проте радіоастрономи якийсь час висловлювали занадто песимістичні погляди. Температура на поверхні Венери становила за їхніми вимірами близько 300 °C!.. За такої температури на планеті не могло бути не тільки життя, але навіть води. Пояснити таку високу температуру на поверхні Венери було дуже важко, вона здавалася надто дивною. Адже майже така температура існує тільки на обернутій завжди до Сонця поверхні Меркурія (400 °C), а Венера набагато далі, до того ж закрита хмарами…

Радянський астроном М. О. Козирєв ще 1961 року висловив припущення, що радіоастрономи вимірюють температуру не на поверхні Венери, оскільки іонізований шар венеріанської атмосфери в шість разів активніший земного і не пропускає радіовипромінювань. Температура 300 °C належить саме цьому іонізованому шарові. Як відомо, в земній атмосфері є шари, де температура в її умовному розумінні, як характеристика теплового руху молекул газу, досягає 700 °C. Щоправда, така «земна» температура зовсім не клеїться з уявленням про «спеку», оскільки щільність газу з такою температурою мізерна. Щодо поверхні Венери, то Козирєв, як і решта астрономів (зокрема Барабашов), вважав, що там температура в межах 30–50 °C.

Розходилися думки і про воду. На противагу думці радіоастрономів інші астрономи схильні були вважати, що поверхня Венери залита суцільним водяним океаном.

А життя?.. Адже саме в морях з'явились на Землі перші живі клітини, вони перетворювалися потім в організми, а ті уперто пристосовувалися, вдосконалювались і розмножувалися.

Проте можливо, що океан, який укриває Венеру, складається зовсім не з води, а з вуглеводів.

Океан нафти!..

Але ж на Венері, близькій до Сонця, атмосфера, звичайно, перенасичена електрикою. Страшенні, безперервні грози з гігантськими блискавками, удари яких видно навіть крізь непроникний шар хмар, одразу ж запалили б океан нафти…

Запалили?.. Якби там був кисень! Кисню в атмосфері Венери тривалий час не знаходили. Тільки 1960 року там було знайдено (у верхніх шарах атмосфери) атомарний кисень. А через рік кримські астрономи знайшли молекулярний кисень, що свідчив про існування органічного життя. А от вуглекислоту знаходили, і навіть у більшій кількості, ніж на Землі. Стільки на нашій планеті було тільки в кам'яновугільний період, коли викинуті вулканами гази дали змогу бурхливо розвинутися гігантській рослинності. Сотні мільйонів років поповнювала жива зелень земну атмосферу киснем, сприяючи появі нових життєвих форм.

Та чи є схожа рослинність на Венері?

Підлітаючи до Венери, дослідники переконалися, що температура на Венериній поверхні швидше допускала існування життя, ніж виключала його. 300 °C справді слід було віднести до іонізованого шару атмосфери, але про те, що відбувалося на поверхні, яка завжди схована за хмарами, робити висновок все ще було важко.