Марсові онуки - Олександр Петрович Казанцев
Усе всередині Мері застигло, скам'яніло, а вона… посміхалася Гаррі.
Містер Керн подивився на неї і раптом також усміхнувся. Це було так незвично, що в Мері наче відірвалося щось.
Вона зрозуміла його посмішку, як останній наказ, і рвонула на себе червоний важіль.
Підлога зразу ж розділилася на дві стулки, і планер з людьми і людиноподібною машиною провалився, зник.
Мері здалося, що вона своєю рукою знищила їх, та вона поборола себе і пішла до радіорубки.
У репродукторі вже лунав голос Гаррі:
— Хелло, Мей, — так тільки віч-на-віч називав він її. — Я бачу наш корабель збоку. Який же він гарний у польоті! Вам, напевно, дуже приємно літати на такому скакуні.
На пульті радіорубки серед циферблатів спеціально для Мері було вмонтовано овальне люстерко. Мері бачила своє змарніле лице, холодні очі, зблідлі щоки і сльози на них.
— Хелло, Гаррі! — весело гукнула вона в мікрофон. — Вам напевно також дуже приємно летіти на нашому кондорі!
Планер пронизував рожеві хмари. Велетенське сонце затуманилося червонястим серпанком.
Керн і Вуд одягли ковпаки скафандрів і стали схожі на байдужого робота.
Гаррі сердився на себе за те, що розкис, прощаючись із Мері, наче злякався того, що жде їх унизу. Бракувало тільки, щоб шеф помітив це!.. «Коли перебуваєш у кабіні разом із двома людиноподібними роботами…» — нешанобливо подумав Гаррі і посміхнувся.
— Здається, ви тримаєтесь дуже добре? — пролунав голос Керна в шоломофоні.
— Я подумав, як важко в шоломі протирати окуляри, — відгукнувся Вуд.
Через деякий час, що потрібен був електронній машині для «усвідомлення» почутого і обрання з мільйона відповідей найправильнішої, робот сказав:
— Окуляри найкраще протирати замшевою ганчіркою, в умовах нормальної температури, зі скинутим шоломом.
Гаррі кинув на електронного мислителя такий погляд, що можна було порадіти за машину, яка реагувала тільки на слова…
Планер виринув з червоного туману.
Гаррі портативною кінокамерою знімав чужий світ і пригадав знайомий казковий світ західних хмар, на які мрійно дивився ще в дитинстві, тікаючи з ферми в поле, світ уявних палаців, жовтогарячих велетнів, літаючих драконів з кривавими крильми, бездонних криниць із схованими в них сонячними скарбами.
Керн майстерно вів планер. Робот не працював, поблискуючи байдужими скельцями об'єктивів.
— Температура крил нині підвищилась до червоного розжарювання, — байдуже сказав він. — Потрібне охолодження. Якщо ні, крила зруйнуються, планер зустрінеться з твердою поверхнею при швидкості 3,69 милі на секунду. Це не забезпечить збереження моїх механізмів, життя пасажирів і виконання заданої програми.
Робота завжди вмикали на самозбереження, і його логічні побудови були безпомилкові. А втім, Керн і сам уже зробив потрібні висновки і наповнив крила рідким гелієм, щоб охолодити їх.
Планер мчав наче в киплячому молоці. Поблизу проносилися витягнені бульбашки і димчасті шарфи.
Апарат гальмувався тільки опором повітря, і кабіна вельми нагрілась, попри охолодження рідким гелієм. Проте Керн і Вуд, одягнені в скафандри, не страждали від перегріву, а робот був байдужий до спеки.
Венеріанські хмари знаходились на величезній висоті, спіраль гальмування, яку обчислив іще чудовий російський учений, провидець Ціолковський, проходила в їхній товщі. Гаррі Вуд ніяк не міг дочекатися, коли ж планер вирине з каламутного туману і вони побачать нарешті поверхню планети, її незвичайні червонясті ліси…
Планер, облетівши кілька разів навколо планети і поступово знижуючись, мав уже вийти в заданий квадрат «70» материка. Та суша не показувалася. Туман темнішав, з молочного перетворився на сірий, потім на бурий, зрештою, на чорний.
Попереду блиснула блискавка. Робот сіпнувся. Керн з тривогою подивився на нього. Нова блискавка мигнула зовсім близько. Робот затремтів, та не мовив жодного слова.
Планер трясло, тіпало, кидало, як гоночний автомобіль, що зірвався з бетонового шосе.
Від безперервних блискавок кабіну ніби залило вогнем електрозварювання.
Невагомість уже давно зникла, та Гаррі несподівано відчув, що знову втрачає вагу, як у ліфті, що падає. Наступної миті він відчув подвійну, навіть потрійну вагу. Такої хитавиці не буває навіть в океані за будь-якого шторму. Прокляття! Гаррі не знав морської хвороби, та навіть він почував себе кепсько. Він ледве встиг простягнути вперед руки і спертися на залізну роботову спину, що тремтіла од електричних розрядів.
Планер падав у безодню носом униз.
— Радість дияволам! — вигукнув Керн, насилу виводячи машину зі штопора. — Я надто загордів, поклавшись на себе. Прошу вас, Джоне, зайняти моє місце. Перемикаю вас на автопілотування в оптимальному режимі.
Гаррі помітив, що шефове лице вкрито дрібними краплями поту.
Робот, тремтячи при кожному спалахові блискавиць, слухняно перебрався на пілотове місце.
Математична машина зважила на швидкість вітру, його напрямок, шквальність, перепади тиску й температури, висхідні й низхідні потоки, закономірне розташування повітряних ям і проваль, вона прокладала примхливо-звивисту і найкращу трасу польоту серед лютих атмосферних хвиль, обминаючи невидимі гребені, бездонні провалля. І все ж таки…
Потужні потоки шматували планер, підкидали його, спихали з повітряних урвищ, розламували його об майже тверді вихори туману, крутили в диявольському Мальстримі венеріанської шаленої атмосфери… Ніякий пілот не врятував би літальний апарат. Тільки чудова електронна машина, що з субсвітловою швидкістю надлюдського мислення обчислювала кожен рух, могла керувати ним.
Гаррі не знав, де низ, де верх, де світло, де пітьма… І раптом він побачив над головою червоні кола, що обертаються. Він заплющив очі — кола зникли. Знову розплющив — з'явились.
Венеріанські зарості! Він летів над ними вниз головою!
Робот майстерно вивів планер з мертвої петлі, запобігши ударові об поверхню планети.
Ураган ніс клоччя туману чи вулканічного пилу. А внизу тріпотіла різнобарвна, небезпечно