1Q84. Книга ІІ - Харукі Муракамі

— Я щойно прийняла душ, — серйозним голосом, ніби згадавши якусь важливу подію, сказала Фукаері, звертаючись до остовпілого Тенґо. — Скористалася вашим шампунем та ополіскувачем.

Тенґо кивнув і, перевівши подих, нарешті відпустив клямку, а двері замкнув. Шампунь та ополіскувач? Він зробив крок уперед і відійшов від дверей.

— Потім ніхто не дзвонив? — спитав Тенґо.

— Ані разу, — відповіла Фукаері й легенько хитнула головою.

Він підійшов до вікна й, ледь-ледь відслонивши штори, визирнув надвір. Краєвид, побачений з вікна на третьому поверсі, нічим особливим не вражав. Не було видно ні підозрілої людини, ні підозрілої припаркованої автомашини. Перед ним відкрився, як завжди, нічим не примітний краєвид нічим не примітного житлового району. Припалі пилом дерева з покрученим гіллям уздовж вулиці, залізна огорожа тротуару з численними вм'ятинами, кілька заіржавілих велосипедів на узбіччі. Гасло поліції «П'яний за кермом — пряма дорога на той світ» на паркані. (Невже в поліції спеціальний відділ придумує гасла?) Набурмосений дідок, що вигулює дворнягу з непривабливою мордою. Неприваблива жінка за кермом огидного маленького авто. Огидний телеграфний стовп з немов на зло протягнутими в повітрі дротами. Цей краєвид за вікном підказував, що світ твориться завдяки незчисленним маленьким світам, що мають свій вигляд і несуть на собі відбиток чогось середнього між безрадісністю і нещастям.

А з іншого боку, у світі існували також беззаперечно звабливі вуха та шия Фукаері. Вирішити, якій стороні цього світу довіритись, було непросто. Як розгублений великий пес, Тенґо тихо простогнав горлом і, заслонивши штори, повернувся у свій маленький світ.

— Ебісуно-сенсей знає, що ти прийшла сюди? — спитав він.

Фукаері хитнула головою. Мовляв, не знає.

— І ти не збираєшся йому про це повідомити?

Дівчина хитнула головою.

— Не можу з ним зв'язатися.

— Бо це небезпечно?

— Можливо, телефон прослуховується і пошта не доходить.

— Лише я знаю, що ти перебуваєш тут?

Фукаері кивнула.

— Принесла що-небудь, щоб переодягтися?

— Небагато, — відповіла Фукаері й зиркнула на свою полотняну сумку. Навряд чи багато речей вона вміщала. — Але мені байдуже.

— Якщо тобі байдуже, то мені й поготів, — сказав Тенґо.

Він зайшов у кухню і скип'ятив води. Накидав у чайничок чайного листя.

— Подруга сюди приходить? — спитала Фукаері.

— Ні, більше не приходить, — коротко відповів Тенґо. Фукаері мовчки дивилася йому прямо в очі. — Поки що, — додав він.

— Через мене? — запитала дівчина.

Тенґо хитнув головою:

— Через кого, не знаю. Але, гадаю, не через тебе. Мабуть, через мене. А може, трохи через неї.

— У всякому разі, вона вже сюди не приходить.

— Саме так. Вона сюди вже більше не прийде. Можливо. Тому можеш залишатися тут надовго.

Фукаері задумалася над цим.

— Вона заміжня? — спитала дівчина.

— Так, заміжня. Має двоє дітей.

— Діти від вас?

— Звичайно, не від мене. Діти були в неї вже перед тим, як ми почали зустрічатися.

— Вона вам подобалася?

— Можливо, — відповів Тенґо. «За певних умов», — додав він подумки, звертаючись до себе.

— А ви їй подобалися?

— Можливо. До певної міри.

— Сексом займалися.

Тенґо не сподівався почути від неї такі слова.

— Звичайно. Адже вона приходила сюди не для того, щоб грати в «монополію».[11]

— Монополію? — спитала Фукаері.

— Та це не має значення, — відповів він.

— Але вона більше сюди не прийде?

— Принаймні так мені сказали. Мовляв, більше не прийде.

— Вона сказала? — запитала Фукаері.

— Ні, не вона. А її чоловік. Мовляв, вона пропала й більше не зможе до мене приходити.

— Пропала.

— Що це означає конкретно, я не знаю. Питав, але пояснення не отримав. Запитань було багато, а відповідей — мало. Як дисбаланс у торгівлі. Чай питимеш?

Фукаері кивнула.

Тенґо налив окропу в чайничок, накрив його й чекав, коли мине потрібний час.

— Нічого не вдієте, — сказала дівчина.

— З тим, що мало відповідей? Чи з тим, що вона пропала?

На це Фукаері не відповіла.

Не дочекавшись відповіді, Тенґо налив чаю у дві чашки.

— З цукром?

— Одну ложку, — відповіла вона.

— З лимоном чи молоком?

Фукаері хитнула головою. Тенґо висипав ложку цукру в чашку, повільно розмішав й поставив перед дівчиною. А сам, з чашкою самого чаю, сів за столом навпроти.

— Секс подобався? — знову запитала Фукаері.

— Чи подобався секс із подружкою? — перепитав Тенґо, поставивши звичний знак запитання.

Дівчина кивнула.

— Гадаю, подобався, — відповів Тенґо. — Більшості людей подобається секс із приємною особою протилежної статі.

«І крім того, — подумав він, — вона була вправною в сексі так само, як селянин у зрошенні землі. Любила випробовувати різні способи».

— Вас засмутило те, що вона перестала приходити? — спитала Фукаері.

— Можливо, — відповів Тенґо. І ковтнув чаю.

— Бо не можете займатися сексом?

— Звичайно, й тому.

Якусь хвилю Фукаері знову видивилася на Тенґо. Здавалося, ніби думала про секс. Але, безперечно, ніхто не знав, про що вона насправді думає.

— Ти голодна? — спитав він. Дівчина кивнула.

— Майже нічого не мала в роті від самого ранку.

— Я приготую щось поїсти, — сказав Тенґо. Він також від самого ранку не їв майже нічого й відчував голод. І поки що нічого не придумав, як тільки взятися до приготування їжі.

Поки у рисоварці варився промитий рис, Тенґо готував суп із місо,[12] морської капусти й цибулі, смажив сушену ставриду, вийняв з холодильника тофу й зробив імбирову приправу. Натер редьки, розігрів у каструлі залишки варених овочів, додав до них маринованої ріпи й маринованої сливи. Коли його здоровенна постать рухалася сюди-туди, маленька кухня здавалася ще тіснішою. Однак сам Тенґо не відчував від цього особливої незручності. Він уже давно звик до життя, в якому обходився щонайменшим.

— Вибач, що можу приготувати найпростіші страви, — сказав Тенґо.

Фукаері уважно спостерігала за його спритними рухами в кухні й, зацікавлено оглядаючи наслідки його роботи, розставлені на столі, мовила:

— А ви добре вмієте куховарити.

— Бо тривалий час живу сам-один. Швидко варю і швидко їм. Це стало звичкою.

— Завжди їсте самі.

— Ага. А ось так, як зараз, разом з кимось за одним столом, їм рідко. З тією жінкою один раз на тиждень тут обідав. Однак вечеряти з кимось давно не доводилося.

— Хвилюєтеся? — спитала Фукаері.

Тенґо хитнув головою.

— Ні, особливо не хвилююся. Це — звичайна вечеря. Тільки трохи дивна.

— Я завжди їла з людьми. Бо з дитинства жила разом з ними. І в домі сенсея випадало сидіти за столом з різними гістьми. До нього часто вони приходили.

Фукаері вперше вимовила стільки речень за одним разом.

— Але у сховищі ти