Зірка для тебе - Дарунок Корній

Інколи Зоряні здавалося, що батько і пані Клара навіть схожі між собою. Дивне відчуття. Схоже, ті двоє знайшли одне одного. А вона? Кому вона потрібна? Після лікарні поїхала не додому, а до тітоньки Калини на могилу. Купила хризантеми, вони пахли осінню та смутком. На сільському цвинтарі тиша. Могилка тітоньки доглянута. Зоряна частенько навідується. Сидить отак, обійнявши руками хрест, і плаче, інколи говорить, питає поради, іноді просто мовчить. Кинулася до могили, обвила її руками:

— Ох, тітонько, золота моя людино! Де ж той справжній, що я його зірка? Нікому я у тому світі не потрібна, навіть матері.

Хтозна, скільки отак просиділа, тільки із заціпеніння вивів її телефонний дзвінок. Телефонувала Лєрка. Запрошувала на дискотеку: там будуть молоді багаті хлопці, її теперішній грошовитий залицяльник просив привести для друга симпатичну колежанку. А Зоряна і є симпатична. Посміхнулася гірко та відмовилася, посилаючись на хворого батька. Розповідати Лєрці про матір не мала сили. Чекала на ще один дзвінок від Василя Григоровича. Він телефонував щодня, розпитував — чи здорова, як справи у батька, чи потрібна ще якась допомога від нього. Зоряна безупинно дякувала та, постійно згадуючи Лєрчині застороги, тримала з чоловіком дистанцію. Так, вона була безмежно вдячна за батька, за вирішення питання з квартирою. Згадувала, з яким жахом та навіть приреченістю на початку вона ждала моменту, коли Василь Григорович змусить платити «за послуги». Знала, чим доведеться. Але минув місяць, другий, третій добігав кінця, а чоловік навіть не натякав. Натомість раз на тиждень у суботу чи в неділю він «випадково» заїжджав у лікарню до приятеля, лікаря Павлуші, та зустрічав там Зоряну. Запрошував її в ресторан пообідати з ним. Вона погоджувалася. Сідали в його машину, де на неї вже чекав розкішний букет червоних троянд (сімнадцять штук — то закон) та невеличкий пакуночок. Вона пригадує, як уперше з острахом взяла подарунок до рук, навіявши собі різного. Але там виявилася просто книжка. Василь Григорович знав, що Зоряна мріє стати бібліотекарем, і завжди вгадував із подарунком: Маркес, Кафка, Борхес, Рільке, Булгаков, Підмогильний, Стус…

Цього вечора Василь Григорович так і не зателефонував. Наступного дня в неділю щось потягнуло її до церкви перед візитом до лікарні. Батька мали виписувати. Стояла перед образом Матінки Божої в церкві навколішки і не могла молитися. Дивилася на лик Марії, яка пригортала до серця дитя Боже, і бачила натомість лице своєї мами. Коли вже відчула, що ноги задерев’яніли, мов п’яна, зіп’ялася на них, оперлася об стіну. Було по службі, людей у церкві небагато: якраз такі, як вона, — кожен зі своїм лантухом за спиною, ті, хто не дуже звертає уваги, наскільки довго і наскільки щиро ти молишся. Сльози градом посипали з очей. Коли вийшла з церкви, камінь із душі не впав, але стало трішки легше дихати.

У лікарні на неї чекала несподіванка — батькові давали путівку в санаторій аж на місяць для відновлення сил, тобто реабілітації. Аж у Миргород. Клара Іванівна погодилася його супроводжувати. Тато повідомив цю новину майже щасливим голосом. Павло Стратонович казав, що путівка, звісно, коштує немалі кошти, та вона зараз просто необхідна пацієнтові, щоб не припиняти процес відновлення. Та, на щастя, родина Білововків має добрих покровителів, які допомагають.

— Ви, Зоряночко, люба, навіть не здогадуєтеся, наскільки вам пощастило. Вашого батька ми з того світу дістали і він, то вже точно можна сказати, житиме. Звісно, ви не можете зупинятися на досягнутому, і пан Назар мусить дотримуватися всіх наших приписів. Насамперед — дієта, лікування, ні краплі алкоголю. Але, на щастя, у нас є пані Клара — вона чудова медсестра, тож ви, Зорянко, будете мати трішки часу й на себе. Та й, звичайно, передавайте мої вітання пану Василю, ото вже добра й щира душа. Щось на цьому тижні він не заїжджав, мабуть, справи.

Зоряна поспіхом подякувала та пішла додому. Зателефонувала Лєрі, мусила з кимось поговорити. Абонент поза зоною досяжності. Дівчина після вечірки, напевно, або спала, або поправляла здоров’я.

Удома зварила собі кави. Всілася на кухні й витріщилася у вікно. Відчувала себе знову самотньою та забутою. Чому так? Наче все налагоджувалося.

У двері подзвонили. Подумала, може, Лєра. На порозі стояв із великим букетом червоних троянд майже офіційно вбраний — при краватці та в сірому костюмі — Василь Григорович.

— Доброго вечора, Зіронько! Даруй, що без запрошення. Можна увійти?

8. Зірка впала

Я — не витримала.

Слабка.

Відчуваю хистку порожнечу.

Я — нестримана, он, яка!

Нерви рвуться надвечір.

Я втомилася від питань.

Я втомилась шукати істину.

Зірка падає — не питає,

чи впаде, чи згорить, чи вистигне?

Вони сиділи на кухні, пили шампанське, закусювали канапками з чорною ікрою. То все приніс Василь Григорович. Шампанське вдарило в голову, забагато таки його випила, і Зоряна заледве пригадує, як усе відбувалося потім. Щось вона розповідала чоловіку, щось він їй, а тоді… Ніжні вуста, руки, сильні обійми, вона кудись летить, падає, знову піднімається, щоб виборсатися з липкої води, в яку випадково втрапила, та не може. Зсередини наче вся вигоріла, вся змучена, не тільки фізично. Уночі снилося чорне вороння, яке літало над чорним полем, сердито каркаючи і не знаходячи на ньому здобич. Уранці прокинулася сама в ліжку — гола-голісінька. Кров між ногами, червоні метелики на білизні. Нестерпно боліла голова і хотілося пити, в голові все сплуталося, пазли думок просто лежали купою і не вкладалися в картинку. Мляво похитуючись, зайшла на кухню. Дві порожні пляшки з-під шампанського на столі, купа недопалків у керамічній попільниці, сухі канапки на таці.

Забринів мобільний дратівливою мелодією Стінґа, ще вчора її улюбленою. Схопила його, бо ще трохи — і голова вибухне від звуків.

— Дівчинко моя, — на тому боці масний і ніжний голос Василя Григоровича. — Як ти, моя сонячна? Ти вчора була прекрасна. Дякую, моя солодка, за ніч. Подивися, моя дівчинко, під подушку.

Вона надривно дихала в слухавку, кожне мовлене тим паном слово цвяхами вбивалося в голову, розганяло в голові морок. Зоряна стала пригадувати все-все з учорашнього вечора, до напівстогону, до напівзвуку, помислу, бажання, пристрасті, хіті. Алкоголь паралізував плоть, та не душу. Її зґвалтували? Ні, не так, вона дозволила це зробити. Навіть не так. Вона хотіла цього.

Дерев’яними руками підняла подушку. У білосніжному конверті лежала тисяча баксів. У стільки оцінив Василь Григорович її цноту. Вона —