Чоловіки під охороною - Робер Мерль
Однак сяк-так нам це вдається, хоч Аніта говорить дуже неохоче. Вона раз по раз замовкає і я насилу поновлюю з нею розмову. Аніта уникає мого погляду, відвертається від мене й надягає піжаму. І це та Аніта, яка колись завжди спала зі мною голяка. Нарешті я вимикаю підслуховувальний пристрій і наштовхуюсь у ліжку на крижану брилу, яку мені навіть не вдається роздягти. Вона зовсім не реагує на мої пестощі і вся така напружена, така холодна, що через кілька хвилин у мене зникає будь-яка хіть. Ось до чого призводить півторамісячне чекання — до такої прикрої поразки.
Сповнений страшного гніву, я встаю. Голий, як Ісус Христос, ходжу сюди-туди по кімнаті, обманутий і сердитий, а тоді глухим, тремтячим від люті голосом кажу:
— Мені не слід було вимикати підслуховувальний пристрій: містер Берроу почував би себе на сьомому небі. Ти тепер дієш цілком у дусі часу. Чудово засвоїла табу!
— Нічого я не засвоїла, — кволо каже Аніта, підклавши під голову руки й утупившись очима в стелю. — Звісно, тепер, коли ти не зміг мене взяти, ти все звалиш на мене.
— Як брудний фалократ!
— Я цього не сказала, — відповідає вона з незворушним спокоєм, і її очі блукають по кімнаті, не зустрічаючись із моїми.
— Але ти це подумала.
— Нічого я не думала, — каже вона так само невблаганно холодно. — І ще раз кажу, я не винна, що ти більш не бажаєш мене.
Вкрай розлючений, я підходжу до ліжка і кажу приглушеним — щоб не почув Дейв — голосом:
— Як я можу бажати жінку, яка не хоче навіть скинути піжамну куртку?
— Тобі досить було попросити про це, — відповідає Аніта з таким викликом, що я аж німію. — Ну ось! — додає вона, розстібаючи куртку й машинально, мов солдат, скидаючи її. Потім лягає горілиць і випростує руки вздовж тіла, так ніби стає перед кимось струнко. А тоді каже:
— Я скорилась тобі. Ти задоволений?
— Мені начхати на таку твою покору! — відповідаю я, хапаю піжамну куртку й жбурляю її Аніті в обличчя.
— Дякую за такий вишуканий жест!
— Авжеж! Чого ж іще можна сподіватися від сексуального маніяка! Владного! Зухвалого! Брутального!
— Я цього не казала! Перестань приписувати мені те, чого я не казала.
— А хіба ти так не думаєш? Спробуй заперечити. Ось що зробила з тебе за півроку ця щоденна пропаганда. Холодну жінку.
— Я не холодна! — гнівно кидає вона. — Я не винна, що в тебе немає до мене потягу.
— Потягу?! До колоди?!
Аніта дивиться на мене палючими очима.
— Я зовсім не колода. Щодо цього в мене є неспростовні докази, можу тебе заспокоїти.
— Ну звісно, у Вашингтоні з іншими в тебе все виходить добре! З невихолощеними чоловіками похилого віку? Чи з подругами? А може, із суперлялькою?
— Ральфе, ти зовсім схибнувся! — спокійно каже вона й пильно дивиться на мене.
Отже, після виклику — зневага.
— Хочеш сказати, що до таких, як я, сексуальних маніяків ти вже звикла?
— Після такої сцени, як ця, звикнеш до всього!
— У добрий час! Нарешті з твоїх очей спала полуда! Нарешті ти бачиш Ральфа Мартінеллі таким, який він насправді. Десять років він прожив із тобою, а ти й не помічала його роздвоєних копит!
На ці слова Аніта не каже нічого, і я відчуваю, як западає тиша — така глибока, що її не порушить навіть постріл з гармати.
Я знов надягаю піжаму, бо мені стає холодно, і накидаю халат Я намагаюся міркувати, але мій мозок нагадує вогняну кулю, що котиться серед хаосу. В цю хвилину я ненавиджу Аніту, і ненависть на якийсь час засліплює мені очі.
На мене часто находить такий гнів. Я сідаю на краєчку ліжка, дивлюсь на Аніту й беру її руку. Я чекаю, що вона її забере, але ні, вона цього не робить. Рука її лишається непорушна. Мої пальці зчіплюються з мертвотними пальцями, які не належать нікому. Це знову виклик. Буває відверта жорстокість — це коли комусь в обличчя жбурляють піжамну куртку, а буває прихована жорстокість — це коли чиясь рука дозволяє вам узяти себе, водночас відштовхуючи вас. По суті, ця рука — своєрідний символ. Коли я сьогодні ліг у ліжко біля Аніти, вона, прикинувшись, ніби ладна віддатися, насправді мені в цьому відмовила. Піжамна куртка, пасивність, глухе небажання — ось скільки було прихованих дрібних натяків на відмову.
Гаразд. А от я не відштовхуватиму руки, яка не тягнеться до моєї. Я легенько кладу цю руку на простирадло. Настав час застосувати своє лікування поведінкою. Я підводжусь і знову починаю ходити сюди-туди по кімнаті, але тепер уже спокійно, без люті, не зціплюючи кулаки в кишенях халата. Мені не хочеться перейматись ненавистю до Аніти. І не хочеться ставати жінконенависником. Коли я й виніс собі з цього якийсь урок, то він полягає в тому, що я не повинен помилятися, визначаючи, хто мій ворог. Мій ворог — не Аніта й не її стать. У цій водоверті, у нинішньому сум’ятті є одна міцна скеля, за яку я хапаюся: моя любов до Аніти. Я переконую себе: ні, Аніта не могла змінитися. Я щойно їй сказав: «Я не вірю, що в людей, яких ти любиш, раптом виростають роздвоєні копита».
