Чоловіки під охороною - Робер Мерль
Всі наші зустрічі починаються з якоїсь службової сварки й закінчуються сімейною сценкою. Я вчинив новий злочин! О третій годині зустрів у коридорі Кроуфорд і всміхнувся їй. Марно заперечувати: Дія це, мовляв, сама бачила! Відповідаю: я всміхаюся докторові Гребелу, то чому б мені не всміхнутись і Кроуфорд? Це ви, Берідж, сексуальна маніячка! Ви в усьому бачите лихі наміри.
Тут я, і далі дотримуючись бездоганних манер, дозволяю собі кілька жартів. Прилюдно розхвалюю фахові якості Кроуфорд, особливо наголошую на її врівноваженості. Висновок: Кроуфорд має одну благодатну властивість — вона робить мене не таким колючим.
І тоді агресивність Берідж зростає вдвічі, стає майже визивною. Блискаючи очима, важко сапаючи, аж груди підстрибують, розмахуючи гривою кольору червоного дерева (що так нагадує мені про Аніту), Лія накидається на мене й засипає докорами. Я, мовляв, — проклятущий лицемір! Якщо я гадаю, що вона не розуміє моїх гримас, то я помиляюсь! Вона мене розкусила! По суті, я зовсім не змінився: й далі такий самий пихатий! Запеклий фалократ! Я змінив тільки тактику: вдаю з себе святенника, щоб легше було спокушати.
Кого спокушати? (Сміх.) Вас? Кроуфорд? Чи оту сердешну Джоунс? Усе це надто безглуздо. Що ж, шпигунко, пишіть іще одну доповідну, мені на неї начхати. До побачення, колючий їжаче! Мені навіть не хочеться з нею сваритись. І я грюкав за собою дверима.
Звісно, мій гнів удаваний, у наших взаєминах, зрештою, все фальшиве. Просто парадокс: у запеклій боротьбі проти сексуальності все між нами сексуалізувалося. Вже нічогісінько нема невинного — жодної манери, жодного руху, жодного погляду. Блукаючий погляд неодмінно має бути підозрілим. Ми з Берідж у своїх сварках говоримо теж тільки про статеві стосунки, вона щоразу натякає на мою чоловічу спроможність, і, сподіваюся, не лише для того, щоб її засудити. Одне слово, суть її натяків не тільки в цьому! Хіба можна зводити моє призначення лишень до цієї простої функції? Цінувати мене тільки за наявність відтворюючого механізму? Адже я ще й невропатолог, дослідник, люблячий батько й розчарований чоловік.
У суботу напівпророцтво місіс Пірс не здійснюється. Ополудні, коли я вже сподівався побачити через кілька годин Аніту, дзвонить телефон. До горла мені одразу ж підкочується клубок. Аніті дуже прикро, але приїхати сьогодні ввечері, як пообіцяла в листі, вона, мовляв, ніяк не може. Зате цілком напевне (мені вкарбовуються в пам’ять ці два прислівники) вона приїде в середу. Пауза. «В середу? — питаю я недовірливо. — Посеред тижня?» — «Еге ж, у середу». Мені не вдається витягти з неї ніякого пояснення з приводу її приїзду в такий незвичний день, і я, вкрай засмучений, кладу трубку. А ввечері я, шукаючи підтримки, розповідаю про цю розмову Джоан Пірс. Однак вона не коментує мою розповідь. «У середу?» — тільки й перепитує Джоан. І двічі поглядає на мене: першого разу мовби обпалює мене блискавкою, а другого — співчутливо й поважно.
Субота й неділя минають надзвичайно погано. Прогулюючись верхи, я майже не звертаю уваги на Пуссі й анітрохи не допомагаю Стайнові, який, насунувши на очі свого простреленого тірольського капелюха (з дірочки від кулі вибивається довге пасмо сивої чуприни), всіляко намагається завести розмову з охоронницями. Я іду на Чучці трохи віддалік, насуплений і мовчазний. Я не стрепенувся навіть тоді, коли Джекі — так, так, саме Джекі! — несподівано подивилася на мене й усміхнулась. Я вже переситився цими незбагненними міжстатевими взаєминами.
Коли я повертаюсь додому, Дейв уже вдруге — хоч і не так виразно — виявляє своє невдоволення мною. Йому не до вподоби мої недільні верхові прогулянки. Мабуть, син побоюється, що я, розтявши шаблею череп одній охоронниці й поклавши впоперек сідла другу, подамся до близької Канади, а його покину в Блувіллі. Але тепер мені все так остогидло, навіть сам Дейв, що я сприймаю його примху невдавано байдуже, і це дає непоганий наслідок: він одразу ж угамовується. Навіть більше, вночі він уже не прокидається о другій годині від кошмарного сну. Добрий урок. Я його запам’ятаю.
На щастя, в понеділок я не встигаю задуматися про себе. З ранковою поштою приходить новина (а в Блувіллі новина — це все, що проникає з-за його меж), яка глибоко нас вражає.
Я одержую листа.
«Шановний докторе Мартінеллі! З огляду на пошесть, що сіє смерть серед чоловіків Сполучених Штатів, а також на необхідність відновлювати населення в країні, Федеральний сім’яний банк, створений у Вашингтоні 2 травня ц. р., назвав нам Ваше прізвище й дав Вашу адресу як знаменитого вченого, що, проживає в «охоронній зоні» у Вермоцті й може постачати нам сім’я.
Якщо Ви згодні, то о 19-й годині 3 червня до Блувілла приїде група лаборантів».
Листа підписав доктор Ф. Б. Малберрі, який назвав себе представником Федерального сім’яного банку в Монтпельєрі[23]. Лист розмножений на ротаторі, лише моє прізвище вдруковане на машинці.
Я дійшов висновку, що таку цидулку отримав не тільки я, і обережно запитав про це в Стайна та Джесперсена. Чи одержали листа за підписом Малберрі? Таке саме запитання я поставив і Пірсові та Сміту, але вони відповіли заперечливо, тоді як Стайн і Джесперсен (перший вельми стурбовано) дали ствердну відповідь і вирішили прийти ввечері до мене. Чому саме до мене? Тому, що я, чекаючи на приїзд Аніти, розшукав у своїй кімнаті підслуховувальний апарат і тепер можу на якийсь час його вимкнути.
Стайн сідає на моє ліжко, не скидаючи капелюха (хоча його сива чуприна досить буйна, а в кімнаті тепло), а Джес умощується в одне з двох моїх крісел. Якийсь час ми всі мовчимо. Нарешті Стайн починає розмову, говорячи то мовою ідиш, то по-німецькому, а то по-англійському. Я кажу, що погано так розумію, і його сіро-голубі очі непривітно зиркають із численних складок на повіках, ніби звинувачуючи мене в тому, що ми одержали ці листи від Малберрі.
