Червона зона - Артем Чапай
– Гань-ба! Гань-ба! – скандували їм услiд нашi.
– Мудаки! – крикнув Iгор. – Ви ж на жирiкiв працюєте!
– Всi на жирiкiв працюють, – пробурчав один iз качкiв.
Я побачив, що вiдтіснена Наомi тримає вiдеокамеру в руцi, пiдтримуючи себе iншою за зап'ясток. Мабуть, десь там на хмарочосi Гостинного двору сидить i вiльна преса, згадав я, кинувся помiж качкiв до бульдозера, застрибнув на стрiлу тарана й повис на нiй, тримаючись руками, пiдiгнувши ноги i ставши на верхнiй край бульдозерного ножа. Я притулився щокою до металевої стрiли i здивувався, бо вона виявилась дуже холодною. Бульдозер здригнувся так, що ледь не струсив мене пiд нiж вiдвалу, i став.
Двоє качкiв пiдскочили й потягли мене за ноги. Я обхопив рукою металевий трос на стрiлi й повис. Одна нога висковзнула з рук супротивника, я сперся нею об верх ножа вiдвалу, це дало менi важiль, i я почав брикати iншою ногою, поки i її вiдпустили.
Бригадир демонстративно зiтхнув i без поспiху пiшов у мiй бiк. Вiн кивнув до одного з пiдлеглих:
– Тримай ноги.
Той, закриваючи рукою обличчя, щоб я, бува, не вдарив, пiдскочив i обiйняв мене за обидва колiна. Я побачив, що це веснянкуватий:
– Чувак! Я теж iз Борщаги! – брикався я, але вiн схопив мiцно. – Я ж тобi хлiб продавав! Ти з сином був! Малим, рокiв п'ять! Як ти можеш! Ти ж не жирiк!
Веснянкуватий вiдвертав обличчя, але ноги не вiдпускав. Бригадир, якого пiдлеглi прикривали вiд решти наших, пiдiйшов упритул до мене. Я злякався, бо вiн зовсiм не здавався роздратованим. Вiн просто виконував свою роботу. Бригадир пiднявся до мене i став згори на нiж вiдвалу, мiцно вперся розставленими ногами об нього, а спиною – об корпус бульдозера. Зафiксувався, взяв мене лiвою рукою за плечi, а правою почав методично, короткими ударами, бити знизу в живiт:
– Ну що ти! – видихнув вiн з ударом. – Як маленький! Що за! Дитячий! Садок! – хекав бригадир, щоразу засаджуючи кулаком пiд дих. – Все одно! Ви програєте! Все! Одно! Ми! Пройдемо! Ти сам! Це! Знаєш! Ну що ти! Як маленький! Що! Ти! Як! Маленький! Пускай! Пускай! Отак! Молодець! – бригадир збився з дихання, але спустився з бульдозера тiльки слiдом за мною.
R-21
– Так не хочеться вставати, так не хочеться нiкуди йти, – я натягнув ковдру до пiдборiддя, лежачи на спинi. Умiда погладила мене долонею по чолу. Вона лежала на лiвому боцi, підперши голову рукою. Одну голу ногу Умiда поклала менi на живiт, iншу притиснула до мого стегна.
Я витяг з-пiд ковдри руку й поплескав по стосу книжок, якi замiняли нiжку лiжка:
– Хочу, щоб можна було лишатися тут. Ночувати з тобою. Вранцi спати, притулившись отак, – я повернувся обличчям до неї, ми обiйнялись i притулилися животом до живота. Гола шкiра до голої шкiри.
– Так буде незручно, – засмiялась Умiда й поцiлувала мене в губи.
– Тодi ти спи, як тобi зручно, а я згорнуся навколо. Щоб торкатися всiм тiлом.
Вона провела долонею по моїй щоцi:
– Нiчого, колись так буде.
Голос Умiди був нiжний, але непереконливий. Я присунувся ближче, обiйняв i притулився щокою до її щоки, щоб Умка не бачила моїх очей. Дивився за її плече на потертi жовто-коричневi шпалери i думав, що все-таки ночувати з нею я б хотiв не тут. Сутенiло. Через двi години я мусив iти на останню маршрутку на Борщагiвку.
– Не завжди тобi буде на шосту ранку в iнший кiнець мiста, – вона гладила мене ззаду по шиї.
Так. Досить. Зараз ми тут i поруч. Я вiдсунувся назад i дуже серйозно зазирнув їй в очi:
– Я часом думаю, – насупився я. – Ось ми такi iнтелектуальнi створiння, правда? А одна з найбiльших радостей у життi – це зробити отак!
Я просунув руку пiд ковдру i стиснув її сiдницю. Половинка була несподiвано й приємно прохолодна, вона iдеально вмiщалася за формою й розмiром у розкриту долоню. Умiда хихикнула i стиснула мене так само, мiцно, тiльки її рука, звичайно, була значно менша за мою.
– А почнеш забагато думати – супиш брови, стискаєш зуби, – закiнчив думку я. – Курт Воннегут написав книжку, де люди еволюцiонують у щось на кшталт морських котикiв. Iз меншими мiзками. Стають щасливiшi.
– Ти сам як той котик, – усмiхнулась Умiда.
– Тюлень, – я вiдкинувся на спину i став плескати вiдкритими долонями, зображуючи ласти: – Ав-ав-ав-ав-ав!
Умка тицьнулась обличчям менi в бiк:
– А я мрiю, щоб можна було взагалi на тиждень зникнути вдвох.
Здається, у нас обох сезон мрiйництва, подумав я.
– I щоб не працювати, – зiтхнула Умiда, а потiм швидко додала: – але так, аби не втратити роботу, а через тиждень можна повернутися.
– Це називається вiдпустка.
– Вiдпустка, – Умiда кивнула з серйозним виглядом. – I щоб можна було з зони виїхати. До лiсу. Думаю, приємно було б. Iти лiсовою дорогою, пiсок пiд ногами. Триматися за руки.
Умiда лежала у мене пiд боком, пiдiбгавши ноги й легко впираючись колiнами у мене. Я обiймав її за плечi й щокою повiльно терся об макiвку, вдихаючи запах її волосся. Я вiдчував, що скоро захочу ще раз.
– Тато розповiдав, – сказала Умка, – що буквально рокiв десять-п'ятнадцять тому iснували платнi лiси. Платиш на входi – заходиш, i гуляєш собi, й нiхто тебе не вижене.
– А тепер?
– Нерентабельно, – знизала плечима вона. – Скiльки з арника вiзьмеш? Здається, тепер продають абонементи мисливцям, на сезон. Але то жирiкам. Та й без гелiкоптера не долетиш, поруч iз зонами лiси вирубали.
– Чекай. Ти нiколи в лiсi не була?
– Нi. А ти був?
– Двiчi. З екскурсiями. Груповими, так дешевше.
– Класно тобi, – вона театрально зiтхнула. – А я лiс бачила тiльки в альтернативнiй реальностi. Мене мала сестра Iгоря пустила якось. Правда, не знаю, наскiльки той вiртуальний лiс схожий на справжнiй, – Умiда хихикнула. – Бо там над папороттю маленькi феї лiтали. Такi, у бльосточках, – вона поворушила пальцями, – iз фiолетовими крильцями.
Я хмикнув. Умiда знов зiтхнула, цього разу стриманiше, бо не грала:
– А тепер замiсть
