Червона зона - Артем Чапай
Я помічав тiла на вулицях i намагався не дивитись, але дещо не змiг не побачити. Коли я залiз через паркан у двiр сестри, її чоловiк став кричати на мене. Вiн вiд початку був проти цих мiтингiв, а тепер я наражаю на небезпеку i його, i свою сестру! Вони щойно одружилися, чоловiк сестри був тiльки на два роки старший за мене, а сестру видали замiж у сiмнадцять, не дуже й питаючи. Сестра заступилася за мене, її чоловiк сказав, щоб я переночував у сiнi бiля вiслюкiв, але щоб удосвiта зник, – Улугбек пiднявся з табуретки, пiдняв кришку вiдра в кутку кухнi й зачерпнув кухоль води.
Поки вiн пив, ми мовчали. Валера заховав обличчя в долонях, спершись руками на стiл.
– Уряд потiм визнав сто вiсiмдесят сiм загиблих, – сказав Улугбек. – Але я на власнi очi бачив десятки вантажiвок, Антон-бек. Я в пiтьмi скрадався попiд стiнами перед свiтанком, коли нiч найтемнiша. Я почув гуркiт i сховався вiд свiтла фар за стовбуром шовковицi. Я не рахував, бо тремтiв i намагався злитися з деревом. У тишi нiчного мiста гули вiйськовi вантажiвки, вони проїжджали повз мене одна по однiй, я тремтiв, i це тяглося нескiнченно. Темно-зеленi машини вилискували у свiтлi фар одна одної. Колеса з глибокими протекторами в половину мого зросту. Кузови вкритi брезентовими тентами.
Машини їхали за мiсто. Скидали тiла у виритi екскаватором ями серед вiйськового полiгону. Потiм привозили цистерни й заливали трупи кислотою. Щоб неможливо було впiзнати. Там були тисячi трупiв, Антон-бек. Тисячi трупiв.
Я перечекав останню машину й побiг. Потiм дiзнався, що тiєї ночi до батькiв приходили. Мене шукали. Дзвонили на роботу. Пiд час мiтингу держбезпека вела оперативну зйомку, i потiм шукала тих, кого впiзнала на вiдео. Протягом наступних тижнiв зникли тисячi людей. По них приходили додому, на роботу. Забирали – й вiдтодi цих людей бiльше нiхто нiколи не бачив.
– Хто, – запитав я, вiдчув хрипкий голос i прокашлявся, – хто приходив? Блеквотери?
– Вони не представлялися. Були в цивiльному. Мабуть, держбезпека. Так, зараз це теж були б блеквотери.
– I ви втекли сюди?
– Не одразу, – сказав Улугбек. – Спершу поїхав до двоюрiдної тiтки у Ташкент. Там i дiзнався, що зникають люди. Батьки передали менi, скiльки могли. Я заплатив одному, вiн перевiв мене пустелею через кордон. Зрештою дiстався нинiшньої REE-3, найбiльшої з зон Газпрому, де було легше знайти роботу й перебитися до кращих часiв. Але невдовзi нашi почали зникати й у газпромiвських зонах. Тамтешня держбезпека працювала на одну руку з узбецькою.
Тодi по радiо я почув, що всi ми, виявляється, iсламськi фундаменталiсти, – Улугбек стиснув губи, зморшки-променi вiд кутикiв очей опустилися вниз. – I всi ми, виявляється, були бiйцями клану, що бореться за владу. Газпромiвськi блеквотери вiдловлюють у REE-3 терористiв i повертають їх узбецьким силам правопорядку. Моя американська органiзацiя мовчки прийняла цю версiю.
й потрібно було зберігати присутнiсть у Ферганськiй долинi.
R-19
– Отак, – Улугбек без стуку поставив порожню стопку на стiл. – Я мусив тiкати далi. Приїхав сюди. Пробував узяти штурмом фортецю Європу. Подався на статус бiженця. Поки тягнувся процес, продавав шаурму. На будовах працював. Через три роки одружився з українкою, мамою Умiди. Згодом почали з'являтися стiни мiж червоними й зеленими зонами. Так ми тут i лишилися. Жiнка померла десять рокiв тому. Ось, Антон-бек, лишилась Умiда. Бережи її менi.
– Буду.
Валера мовчки потягнувся через бильце кушетки до гiтари. Перебираючи струни, став тихо награвати щось меланхолiйне. В його ручищах гiтара здавалась маленькою, як укулеле. Валера схилив голову.
– А то я старий став, – зiтхнув Улугбек. – Тепер хiба вулицi пiдмiтати й можу. I знаєш, Антон-бек, хоч скiльки вже тут живу… Коли не мiг знайти роботу, показують пальцями: от, ми працюємо, вiн понаїхав i сидить на шиї. Коли знаходив роботу – от, ми без роботи, бо вiн понаїхав i забрав наше робоче мiсце. А пенсiя як не свiтила, так i не свiтить.
– От за що-що, – пiдвiв голову вiд гiтари Валера, – а за це не переживай. Вона давно нiкому не свiтить.
Вiн перевiв погляд у вiкно, не припиняючи бринькати. Я взяв пляшку й розлив рештки горiлки, свою стопку перехилив не чекаючи на них.
– Давайте розкажу, чому я тут.
– Тiкаєш, – одразу сказав Улугбек.
– Умка розповiла?
– Нi. Це й так ясно.
Я розповiв про блеквотера в Кей-Пi Сiтi, про те, як вважав себе вбивцею, а потiм з'ясувалося, що не вбив. Валера поклав гiтару на колiна й перестав грати, а я все силувався пояснити головне i сп'яну не мiг, i менi здавалося, що вони мене не розумiють:
– Розумiєте, рiч не в тому, що я мав тiкати, – молов я. – Рiч у тому, що ти думаєш: от, я вбивця. Я вбив, i хай з необхiдностi, i не хотiв, але ж я вбив людину. Тепер я нiколи не буду таким, як досi. I це не менш страшно, нiж якщо вб'ють тебе. Тобi ввижається той бляк i як iз його шиї б'є кров, вiн притискає руку, а крiзь пальцi капає, й тобi це сниться, ти це бачиш, коли завтикаєш у вiкно маршрутки, стрiпуєш головою й боїшся зануритись у себе. Ось Бек розказував, як вiн тiкав, щоб залишитися живим. Це страшно, але бути вбивцею не менш страшно, а то й страшнiше…
– А прикинь, вiйна, – вставив Валера.
– Так, – затнувся я й замовк.
– Постiйно або ти, або тебе.
Я потягнувся рукою до порожньої пляшки, промахнувся, схопив її з другого разу. Перехилив, у стопку крапнуло. Я вилизав рiдину кiнчиком язика. Улугбек мовчки пiдсунув до мене свою стопку, я очима подякував i випив. Валера бренькав i повiльно декламував, видно, iмпровiзуючи:
– Якщо прийде вiйна,
Я буду дезертиром, -
Сказав один.
А iнший вiдповiв:
– Вже не буває воєн,
Тiльки
Рiзанина.
Якщо прийде вона -
Ти не втечеш.
Буде погожа днина,
Ти спочиватимеш:
Дружина поруч,
На колiнах син.
Летiтимуть з боку лiсiв.
Бомбитимуть заради миру,
Їбатимуть цивiльних
Для торжества свободи,
Казатимуть:
«Якщо не ми, то хто?».
Загинула твоя дитина?
Випадковiсть.
Сам винен, що тут жив.
Загинули ще тисяча?
Така цiна
«Свободи»,
