Чужинець на чужій землі - Роберт Хайнлайн
— Мені стало значно спокійніше, — відповів Майк з помітним полегшенням у голосі. — Лише Старійшини завжди можуть бути впевнені у правильності дій на точці перетину кривих... І я повинен багато вчитися, щоб вивчити це, і сильно рости, щоб зрости до того, щоб змогти приєднатися до Старійшин. Джубале, я можу її поворушити? Бо я втомився.
— Ти хочеш примусити її зникнути зараз? Вперед.
— Але зараз я не можу.
— Що? Чому ні?
— Твоя голова більше не під нею. Я не ґрокаю неправильності в її існуванні там, де вона зараз є.
— О, добре. То зруш її. — Гаршоу спостерігав за попільничкою, очікуючи, що вона знову зависне над його головою і це знову створить неправильність. Замість цього попільничка повільно, поступово опускалася — аж доки не опинилася майже над поверхнею столу. Потім вона трохи повисіла над порожньою поверхнею — і безшумно приземлилася.
— Дякую, Джубале, — сказав Сміт.
— Що? Дякую тобі, синку! — Джубал підняв попільничку і з цікавістю її оглянув. Вона була не холодна і не гаряча; У пальцях не виникало поколювання. Це була огидна, надмірно прикрашена, банальна і брудна попільничка, — все така ж, як і п'ятьма хвилинами раніше. — Так, дякую тобі. За найнеймовірніший досвід, який я отримав, відколи найняв дівчат підняти мене на горище. — Він підвів погляд: — Анно, ти ж навчалася у Рейні.
— Так.
— Ти раніше бачила левітацію?
Вона злегка завагалася:
— Я бачила те, що називають телекінезом з кубиками. Але я не математик, тому не можу стверджувати, що те, що я бачила, було телекінезом.
— Чорт забирай, ти б не підтвердила навіть, що у хмарний день зійшло сонце.
— Як би я могла? Хтось міг би забезпечити штучне світло з-над надхмарного атмосферного шару. Один з моїх однокласників, ймовірно, міг піднімати предмети масою приблизно з паперову скріпку — але він мусив перед тим випити хоча б три чарки. А інколи й узагалі не міг цього зробити. Я ніколи не могла дослідити цей феномен достатньо ретельно, щоб впевнено свідчити про це... Частково тому, що зазвичай теж пила разом з ним.
— Виходить, ти ніколи не бачила нічого схожого на це?
— Ні.
— Гм... З мене досить твого професіоналізму; я переконався в тому, у чому хотів. Але якщо ти хочеш залишитися і подивитися, що ще трапиться, вішай свою мантію та витягуй стільця.
— Дякую. Я зроблю і те, і те. Але, з огляду на лекцію, яку ти прочитав Джилл про мечеті та синагоги, спочатку я піду до себе в кімнату. Не хочу створювати пробіли у навіюванні ідей.
— Одягнися. Коли вийдеш, розбуди Дюка і скажи йому, що я хочу знову оглянути камери.
— Так, бос. Поки мене не буде, простежте за тим, щоб не трапилося щось надзвичайне.
І Анна пішла до виходу.
— Нічого не обіцяю. Майку, сядь ось тут, біля мого столу. Ти також, Джилл — зберіться довкола. А зараз, Майку, скажи: чи можеш ти підняти ту попільничку? Покажи мені.
— Так, Джубале! — Сміт протягнув руку і взяв її у долоню.
— Ні, ні!
— Я зробив неправильно?
— Ні, це була моя помилка. Майку, опусти її. Я хотів дізнатися, чи можеш ти її підняти, не торкаючись руками?
— Так, Джубале.
— Ну і? Ти надто втомлений?
— Я не надто втомився.
— Тоді що трапилося? Чи тут теж має бути «неправильність»?
— Ні, Джубале.
— Джубале, — переклала Джилл, — ви не сказали йому це зробити, а просто запитали, чи він може.
— Ох... — Джубал здавався вкрай спантеличеним. — Мені варто це запам'ятати... Майку, чи ти не будеш таким ласкавим і, не торкаючись руками, не піднімеш цю попільничку на один фут над цим столом?
— Так, Джубале.
Попільничка піднялася і нерухомо зависла над столом.
— Вимірювати будеш? — з тривогою сказав Майк. — Якщо я зробив щось не так, то можу підняти її чи опустити.
— Все чудово! Ти можеш тримати її там? Якщо втомишся — скажи мені.
— Я можу. Я скажу.
— Можеш підняти щось іще одночасно? Скажімо, цей олівець? Якщо можеш, зроби це.
— Так, Джубале. — Олівець сам собою піднявся до попільнички.
На його прохання до цих предметів у повітрі Майк додав іще й інші маленькі речі зі столу. Анна повернулася, сіла у крісло і мовчки спостерігала за виставою. Зайшов Дюк, який приніс з собою розкладну драбину; він глянув на гурт, потім глянув удруге, але нічого не сказав, встановивши драбину в кутку. Нарешті Майк із сумнівом промовив:
— Я не впевнений, Джубале. Я... — Він зупинився і, здавалося, шукав правильне слово. — Я дурень у таких справах.
— Не називай себе так.
— Думаю, що ще одне. Сподіваюся.
По той бік столу ворухнулося прес-пап'є, потім піднялося в повітря... І тут десь із десяток підвішених предметів одразу посипалися додолу. Здавалося, що Майк розридався, — хоча сліз не було видно.
— Джубале, вибач. Мені дуже прикро.
Джубал поляскав його по плечі:
— Ти повинен пишатися, а не просити вибачення. Синку, ти навіть не розумієш цього, але те, що ти зробив... — Джубал шукав порівняння, швидко відкидаючи безліч тих, що спадали йому на думку, тому що розумів, що вони не мають нічого спільного з досвідом Майка. — Те, що ти зробив, — значно важче, ніж зав'язування шнурків, значно дивовижніше для нас, ніж ідеальний стрибок у воду. Ти зробив те, що для нас «ох, радісно, радісно й прекрасно». Ґрокаєш?
Майк здавався здивованим:
— Я не впевнений, Джубале. Мені не повинно бути соромно?
— Тобі не повинно бути соромно. Ти повинен пишатися.
— Так, Джубале, — задоволено відповів він, — я пишаюся.
— Добре. Майку, я це можу підняти навіть одну попільничку, не торкаючись її руками.
Сміт здавався наляканим.
— Ти не можеш?
