Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік

— У бідного каучеро доволі клопоту, — промимрив тихо Антоніо.

— Зате маєш добрих синів. Хіба не так, сержанте?

— Чудових синів! — з робленим захопленням вигукнув череватий Аркаяліс.

— У мене один син, сеньйори, — спробував кволо заперечити старий. На його обличчі вирізнився гострий, мов у кібця, ніс. Очі його сиділи так глибоко у впадинах, ніби їх взагалі не було. — Я мав одного сина, але не знаю, куди він повіявся.

Себастьян повагом пройшовся по подвір’ю. Став біля одного з бамбукових стояків, на яких тримався дім, і недбало поторсав його ногою. Вся будова загрозливо схитнулась. Комісар криво посміхнувся. Ось так можна вдарити один раз, — і вся хижка розвалиться. Хай пам’ятає про це Антоніо Россаріо. І хай не прикидається дурником.

Останні слова комісар проказав неприховано загрозливим тоном. Син Антоніо подався до бандитів, які нишпорять по лісах. Тепер поліції стало відомо, що в старого є ще один син.

— Ах, сеньйори…

— Не бреши, Антоніо. Твій син працює в Бакарайбо на нафтових розробках. Схилив голову? Боїшся дивитись мені у вічі? Ану, підведи голову!..

Руки старого ще дужче притиснули до грудей дірявого солом’яного капелюха. В глибоких западинах очей з’явились сльози. Старий злякався не за себе. Він пройнявся раптовим жахом, що ось зараз, цієї миті, сеньйор Себастьян Олів’єро скаже йому якусь страшну новину про сина.

— У мене був син… другий син, — кволо зізнався він. — Але багато років тому він пішов із дому, і я забув навіть думати про нього. Не карайте мене, сеньйори! — Руки Антоніо в благальному пориві простяглися до комісара. Товсті вени на них роздулися й потемніли, так що здавалося, ніби ті руки обмотані грубим іржавим дротом.

Тоді комісар, пронизавши старого холодним, доскіпливим поглядом, мовив, розтягуючи кожне слово:

— Раніше б так, Антоніо. Поліцію ніколи не обдуриш. Ми знаємо й не про такі речі. Звичайно, ми могли б послати тебе на каторжні роботи в Ельдорадо. Але ти стара людина, маєш глузд. Тебе врятує тільки одне — покора. Цілковита покора!

Старий опустив голову, ніби згоджуючись в усьому з комісаром. Потім косо зиркнув на нього, спитав:

— Чим же я мушу довести свою покору, сеньйоре комісар?

— О, ти хитра бестія! — підкинув бровою комісар. Нахилившись до старого всім тілом, він роздільно й твердо промовив: — Покора — це відданість владі. Якщо хочеш бути відданим, не забувай про нас. Коли до тебе з’являться бандити, негайно повідом у мерію. Зрозумів?

Антоніо швидко закивав головою. Так, він зрозумів, усе зрозумів. Тільки очей не підняв старий. Вони могли зрадити його, темні, глибокі, страдницькі очі. В тих очах була гаряча невигасна надія, якої найбільше боявся мстивий, пихатий комісар Олів’єро.

Швидко вечоріло. Москіти літали хмарами і жалили немилосердно.

Себастьян Олів’єро ждав з столиці свого старого “приятеля”. Походжаючи по двору мерії, він прислухався до найменшого шуму, часом піднімав голову і довго дивився на небо. Бракватіста міг прибути із своїм загоном лише на літаках або вертольотах.

До мерії підлетів на змиленому коні поліцай-мулат, дебелий хлопець у розстебнутому мундирі. Не злазячи з коня, він гукнув комісарові, що по річці посувається якесь судно. Мабуть, із росіянами. Що робити? Обшукувати корабель чи ні? За дві години він буде біля причалу.

— Не чіпати! Навіть не з’являтись їм на очі. Хай висаджуються.

— Слухаю, сеньйоре комісар. Курява сховала вершника.

“Коли ж нарешті прибуде полковник? — думав Себастьян. — Вже пів на сьому. Ці столичні сеньйори уміють грати на нервах. Їм усе дозволено”.

— Аркаяліс, вам не здається, що за лісом чути гуркіт мотора?

Сержант вибіг на ґанок і прислухався. Він теж щось почув. Але це був зовсім не гуркіт мотора. Від річки донеслась стрілянина. Били з гвинтівок.

— Може, полковник зав’язав бій з бандитами? — скривив у презирливій гримасі губи Себастьян Олів’єро.

— Неспокійний світ, комісаре. Раніше ми були тут господарями, а тепер не знаєш, чи прокинешся вранці, чи заснеш навіки.

— Облиште патякати, сержанте. Краще слухайте.

— Я слухаю, сеньйоре комісар. Свині верещать у дворах, кури мов показились. Онде вже й жаби закумкали на сполох. Більше нічого.

Минуло ще півгодини. Небо почало темніти. Червоні пасма на ньому поблякли, розтанули, немов зачепившись за верховіття дерев, постікали на зморену спекою землю. Жаби гучно кумкали в хащах.

Зявився ще один верхівець. Він скакав здалеку і майже загнав коня. Жовта піна клаптями звисала з кінської губи.

Поліцай був без кашкета. Він важко дихав, неначе йому довелося власними ногами зміряти бозна-яку віддаль. Витерши рукавом мундира пошерхлі губи, він випалив:

— Ганкаур потрапив до рук партизан.

— Що? — стиснувши кулаки, кинувся до нього комісар.

Від власного крику, а може, від того, що поліцай нараз посуворішав і, злісно стуливши губи, заклав руки за спину, Себастьянові Олів’єро зробилось моторошно.

— Де Ганкаур? — сказав він тихше.

Поліцай знизав плечима. Він не міг сказати нічого певного. Командир їхньої застави послав його з коротким повідомленням: загін Ганкаура попав у пастку. Що він може ще сказати сеньйорові комісару?

Себастьян Олів’єро відпустив поліцая. Спробував заспокоїти себе.

Що ж, можливо, це навіть йому на руку. Партизани доктора Коельо поскубли дикунів атака, а ті пройнялися ще більшою зненавистю до партизанів Коельо. Всі вони ненавиділи одне одного і боялись комісара округи, Себастьяна Олів’єро! Зрештою, останнє слово лишається за урядовими силами. Доброго карального загону