Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік

Їхнє місто, тісні вулички, білі цинкові дахи, журливий дзвін на дзвіниці монастиря братів-бенедиктинців, чорні провінціальні капелюхи на головах сановних горожан… Все спливло перед комісаром, захопило його жагучою повінню спогадів, неначе сама юність увірвалася в його серце.

Він закашлявся і, щоб набути суровішого вигляду, поправив кобуру.

Двоє поліцаїв стояли в дверях і чекали його наказу. Вони були зовсім зайві. В цю хвилину комісар ненавидів їх більше, ніж сеньйору Ернестіну. Він ладен був витурити їх у шию, аби не бачити рабської запопадливості в їхніх по-собачому відданих очах.

Сеньйора Ернестіна бгала маленьку хустинку.

Тоненькі її пальці миготіли перед очима комісара, немов шпиці в колесі.

“А що, коли я запропоную їй втечу, — майнуло раптом у його голові. — Ще не все втрачено. В неї не лишилось іншого виходу. Смерть або життя. Скажу їй тільки у вічі, що минуле забуто… що ми можемо бути щасливими. Пообіцяю їй волю, своє серце, далекі подорожі. Будь сміливим, Себастьяне Олів’єро. Те, що відкинула примхлива дівчина, може прийняти розсудлива жінка…” Але другий голос заглушив перший: “Дурень, вона ненавидить тебе. Дивись, яким презирливим поглядом вона обпікає тебе. Згадай її минуле, згадай те, заради чого вона приїхала сюди… Вона висміє тебе, як нікчемного блазня… Принизить гірше, ніж тоді, в молодості”.

І в ньому знову закипіла злість. Він схопився з стільця і ступив крок до сеньйори. Досить грати комедію! Перед нею представник влади. Якщо їй дороге життя, вона повинна відверто й негайно… так, так, негайно виказати мету своєї подорожі. Їй гарантується життя.

— Життя?

— Так, життя і багатство. Величезне багатство.

— З ваших рук, недостойний кабальєро? Чи не так?..

— Вам лишилось жити п’ять хвилин, сеньйоро Ернестіно!

— Воля ваша. Адже дужчий той, у кого в руках сокира.

Він схопився за кобуру, але в цю мить відчинились двері — і до каюти вступив Ганкаур.

Білолиций індіянин, уважно оглянувши жінку, перевів погляд на комісара. Рука на кобурі трохи насторожила Ганкаура. Людина диких жорстоких звичаїв, він, одначе, носив у глибині серця повагу до жінки.

— Чого тобі треба, Ганкауре? — спитав його роздратований Себастьян Олів’єро, невдоволений появою свого союзника.

Почувши ім’я Ганкаура, сеньйора Ернестіна швидко підвелась із стільця і підбігла до індіянина. Вона дивилась на нього з болісною усмішкою на обличчі. Її губи, бліді й безкровні від глибокого збентеження, нервово сіпались. Вона хотіла простягти до Ганкаура руку, але їй вистачило сил тільки піднести руку до своїх грудей.

Жінка заплакала. Вся вона тремтіла, немов у пропасниці, ковтала сльози й беззвучно ворушила губами.

Ганкаур зовсім розгубився. В його очах засвітився недобрий вогник.

Себастьян Олів’єро непомітно розстебнув кобуру й поклав долоню на пістолет. Він уважно стежив за кожним рухом жінки. Ганкаур стояв, мов заворожений.

І раптом Ернестіна, дочка доктора Коельо, болісно вигукнула:

— Ти не звір, ти П’єтро, ти син доктора Коельо.

Ганкаур мимоволі відступив назад. Ще ніхто не називав його цим іменем і не казав, що його батько не всесильний вождь апіака, а якийсь там доктор Коельо. Серце підказувало йому, що жінка з засмученими очима сказала правду. Йому захотілося ще раз почути її слова, почути її голос.

Він ступив до неї крок, простягнув руку…

Цієї миті гримнув постріл, жінка хитнулась і впала на спину…

На палубі метушились поліцаї. Вони обшукували суденце, перекидаючи мішки з юкою і маніоковим борошном, заглядаючи в кожний закапелок.

Капітан, високий, худорлявий чоловік у майці, з глибоким шрамом на підборідді, стояв із зав’язаними руками й тупо дивився собі під ноги. Неподалік лежав зарубаний матрос. Кривава рана від мачете спотворювала його обличчя.

Себастьянові доповіли, що суденце оглянуто. Не знайдено нічого підозрілого. Зброї нема. Капітан заприсягнувся, що не знає, хто така сеньйора Ернестіна. Він узяв її на борт у Сан-Фелісі й не цікавився, з якою метою сеньйора подорожує по Ріо-Оскуро. Йому було заплачено, і все.

— Ми ще тебе добре перевіримо, свиняче вухо! Марш у човен! — вилаяв його комісар і, перевальцем підійшовши до борту, почав спускатися по мотузяній драбині в човен, що терся внизу об борт суденця.

Навколо стояли індіяни зі списами й луками в руках. Ганкаур уже сидів у своїй пірозі, байдужий і холодний. На його обличчі ще й досі лежала тінь подиву. Він дивився у воду, ніби прагнув прочитати там загадкову таємницю.

Потім підвів голову й помахом руки звелів своєму загонові сідати в піроги. Індіяни, мов горобці, посипалися в човни. Піроги загойдались під ними. По ріці в усі боки побігли широкі тремтливі кола.

Себастьян стояв у своєму моторному човні, витирав хустиною піт із розчервонілого чола й дивився на палубу суденця. Він когось чекав. Нарешті з люка виліз опецькуватий чоловік у формі сержанта.

— Все зроблено, комісаре, — гукнув він весело. — Через дві години “Віргінія” піде до дідька на вечерю!..

— Молодець, Аркаяліс, — скупо похвалив його комісар. — Ми зробили своє діло. Хай кінчають каймани. Для них це буде доброю поживою…

…Комісар ударив нагаєм коня. Спогади згасли в його свідомості. Він знову був посеред вулиці, спокійний і впевнений, сповнений гордовитого задоволення за виконану справу… Він знищив ворога. Правда, не зміг витягнути з нього таємниці, але для цього він знайде сотню виправдувальних причин. Хай пан президент пробачить йому невеличкий промах. Головне зроблено. Хай тепер чекають місцеві бунтівники наказу з центру, хай виглядають зв’язківця…

Небо порожевіло на заході. Пекучий день закінчувався. Дерева й кущі, здавалося, ждали вечірньої прохолоди.

З