Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Червона зона - Артем Чапай

Червона зона - Артем Чапай

Читаємо онлайн Червона зона - Артем Чапай
себе особисто.

Микола вимовив «шлях», «Успiх» i «мiстер» iз присвистом у моє вухо, i слово «Успiх» вiн явно вимовляв з великої літери У. Я бачу, як ставлення блеквотера Миколи до мене змiнюється з кожним тижнем. Спочатку вiн затискав губи, бо звертався до ворога свободи, тепер дедалi бiльше дивиться знизу вгору як на людину, що пiднiмається. Нехай я поки сиджу в D-зонi, байдуже. Тепер Микола не тiльки охороняє мене, а й прислуговує.

Блеквотер Нiк вiв мене свiтло-сiрим коридором з лампами денного свiтла. Тепер Микола не знiмав автомата з плеча. Вiдповiдно до iнструкцiї, вгору я не йшов сходами, а пiднiмався лiфтом iз матовими бiлими стiнами та безшумними дверима з куленепробивного пластику. Коли ми вийшли, Микола здав мене блеквотерам, якi охороняли адмiнiстративний, верхнiй поверх. Вище – тiльки небо, а пiд ним дах iз гелiкоптерними майданчиками.

Мiстер Ворнер сидiв у свiтло-коричневому шкiряному крiслi, спиною до вiкна, обличчям до дверей. У правiй руцi вiн тримав товсту сигару й курив, час вiд часу випускаючи синьо-сірий дим рідкими хмарками. Ясно було, що курить мiстер Ворнер рiдко й невмiло. Його засмагле обличчя з немовлячою гладенькою шкiрою зливалося кольором iз оббивкою крiсла. Виділялися яскраво-синi немовлячі очi. В лiвiй руцi мiстер Ворнер тримав яскравий свiтло-жовтий тенiсний м'ячик, яким з вiдстанi всього у сантиметр дрiбно набивав об стiл. Так: тук-тук-тук-тук-тук-тук.

Коли мене ввели, мiстер Ворнер кивком голови вiдпустив блеквотера, покинув стукати м'ячиком, затис його в лiвому кулацi й неквапним жестом лiвої руки запросив мене сiсти на вузький стільчик через стiл вiд себе. Я тепер був на пiвголови нижче за нього й мусив мружитися, бо коли мiстер Ворнер нахилявся до мене, його обличчя бовванiло на тлi вiкна. Мiй стільчик твердий: дерево без оббивки.

– Любиш класичну музику? – запитав мiстер Ворнер.

Я знизав плечима.

– Пiнк Флойд, – сказав агент у повiтря. – Рендом, шафл.

Пiсня, випадково вiдiбрана аудiосистемою, почалася по наростаючiй з однiєї хвилини електричних акордiв.

– Отже, – мiстер Ворнер видихнув дим, – нашi редактори кажуть, що хоч пишеш ти паскудно, твоя писанина чимось проймає, – вiн коротко засмiявся медовим смiшком. – Якоюсь наївнiстю.

Iнтро пiснi закiнчилось, i мiстера Ворнера перебив хрипкуватий голос:

Come in here dear boy have a cigar

You gonna go far…

Мiстер Ворнер прицмокнув, набираючи диму в рот. Менi вiн не пропонував закурити. Попри покращення умов утримання, тютюну менi не давали. Тепер дуже хотiлось нiкотину, мiй рот наповнювався липкою густою гiркою слиною. Я не попросив.

– Редакторам подобається, як ти в текстi переходиш iз R-зони в D-зону й розповiдаєш про умови, в яких пишеш текст. У цьому є щось… щось вiд, – вiн поклав сигару на попiльничку, щоб клацнути пальцями, – неопостпостмодернiзму. Вiн зараз у модi, – мiстер Ворнер закинув голову назад i знов засмiявся медовим смiхом. – Коли я вчився в Єльському університеті, трендом був старий добрий постмодернiзм. А тепер i неопостмодернiзм, i постпостмодернiзм вiдiйшли. Нiщо не вiчне!

Я промовчав. Коли я кiлька рокiв тому вчився в GEE-17, iще був модним постпостмодернiзм. Студенти його називали поц-поц. Я сидiв на низькому стільчику й думав, чи прокоментує мiстер Ворнер власний образ у текстi. Подумки махнув на це рукою. Немовляче обличчя нависало на тлi вiкна, сигара пiд яскраво-синiми очима стирчала, як зламаний набiк нiс пiноккiо. Щоб вiдволiктися вiд цього видовища, я спробував згадати аргументи сухорлявого професора Щiпки з унiверу, чому, коли Сервантес у «Дон Кiхотi» змушує священика палити власну, сервантесову книжку, чи коли герої «Дон Кiхота» у другiй частинi прочитали першу частину – це не поц-поц-модернiзм, i чому поц-поц є чимось унiкальним i новим в iсторiї. Аргументи професора Щiпки розпливались у моїй головi, й поки я силкувався зiбрати їх докупи, мiстер Ворнер мене вiдволiк:

– Але тобi не здається, що ти демонiзуєш зелену зону й жирiкiв?

Зелену зону, здивувався я. Жирiкiв, подумав я. Демонiзую батькiв, якi силкуються не збанкрутувати, демонiзую мовчазного брата, який зливає iнфу про тортури блякiв, i самокритичну Наомi, що агiтує арникiв за повалення стiн, а арники її не розумiють i смiються з неї, й хочуть потрапити в ту саму зелену зону, до тих самих жирiкiв.

– I warn you, – мiстер Ворнер виставив праву руку з сигарою, затисненою мiж великим i вказiвним пальцями, вiн помахав самою лише сигарою, вiд чого мiж нами повис сизий димок. – Застерiгаю, Тонi. Ми тут лiберали, але ж є межа толерантностi.

Агент примружив немовлячі очi:

– А я? Тобi не здається, що ти робиш iз мене карикатурного негiдника? А менi, думаєш, легко? Та я всього в життi мусив досягати сам.

Я пiдвiв на нього погляд. Так, засмагла шкiра, пшеничне волосся i свiтло-коричнева оббивка крiсла зливались, i я бачив лише цi яскраво-синi очi. Ворнер шморгнув носом:

– Мiй батько змусив мене повертати йому все, що вiн витратив на моє навчання в Єлi. Я випустився з боргами в пiвмiльйона доларiв. I зразу мусив бiгати по родичах i позичати ще кiлька мiльйонiв, щоб вiдкрити свiй бiзнес. Думаєш, легко було? Думаєш, хтось менi подарував цi грошi? Нi, я все мусив вiддати. I вiддав.

Ворнер вiдвернувся, так що я бачив тепер його обличчя в профiль, воно i в цьому ракурсi зливалося з крiслом. Голос Ворнера тремтiв:

– Думаєш, легко, коли нормальнi нiшi в бiзнесi вже зайнятi? Я мусив їздити по D-зонах, спiлкуватись iз ворогами свободи, зi злочинцями, з найгiршими представниками людства! Я мiсяцi проводив на борту гелiкоптера, метався вiд одного detention-центру до iншого, шукав iсторiй на продаж, визволяв таких, як ти, чого лише не вислухав – а потiм виходжу таким собi карикатурним, тепличним мiльйонером!

Вiн замовк i не рухався, i здається, по його щоцi текла сльоза. Не впевнений, бо я дивився знизу i мусив мружитись, а його обличчя на тлi вiкна було в тiнi.

– Слухай, Тонi, – мiстер Ворнер прокашлявся. – Слухай уважно, I warn you. Нам треба дiяти командою. Якщо ти пишеш добре – ми домовляємось iз суддями та з прокурором, тебе визнають ненавмисним пособником ворогiв свободи. Зрозумiв? Я не кажу, що означає писати «добре». Це визначать продажі, – вогкiсть випаровувалась iз голосу Ворнера з кожною фразою. – Моя тобi порада, лише з досвiду – кинь демагогiю, просто описуй те, що вiдбулося. Ну, може, ми трохи опустимо те, що вiдбувалося з тобою в тюрмi, доки я не вийшов на тебе. Це в iнтересах твоєї ж гiдностi, – вiн подивився яскравими очима менi в

Відгуки про книгу Червона зона - Артем Чапай (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: