Ідуть роботарі - Володимир Миколайович Владко
Був уже ранок. Мабуть, зійшло сонце, бо в камері було дуже світло.
«Отак ітимуть години аж до пів на восьму вечора, — думала Мадлена, так само, як і вночі, вимірюючи камеру нервовими кроками вздовж усіх чотирьох її стін. — І рівно пів на восьму Галеран чекатиме моїх сигналів, а я ходитиму тут. Приймач стоятиме невключеним. Який жаль! Адже я залишила його вчора так добре настроєним, що досить повернути загальний вимикач — і все почне працювати. Чому я не встигла, не подумала сказати про це вночі Тімові? Усе було б тоді гаразд, він замість мене поговорив би з Галераном… А тепер?..»
Думки Мадлени плуталися, вона почувала цілковиту безпорадність.
Нарешті вона відчула, як втомилися її ноги. Тоді вона підійшла до маленького вікна камери, що було заґратоване товстими залізними прутами. Що можна було побачити за ним?..
Озирнувшись на двері, де виднілося малесеньке віконце, закрите залізними дверцятами, Мадлена швидко стрибнула на стіл, пригвинчений до стіни якраз під вікном. Схопившись обома руками за грати, вона жадібно дивилася.
Вікно виходило у двір, оточений кам’яною стіною. Вздовж тієї стіни, що на кожному розі мала спостережні вежі, розмірено ходив вартовий. Такі ж вартові стояли по вежах. За високою кам’яною стіною в’язниці, очевидно, був невеличкий майданчик, а далі простягся садок. Високі зелені дерева хитали в ньому під легеньким вітерцем свої верховіття.
Мадлена з насолодою дивилася на ті дерева, серед яких так приємно було б відпочити, полежати на м’якій траві…
І раптом вона ледве стримала вигук здивовання: вона помітила на одному з найближчих дерев садка людську постать. Що це таке? Людина сиділа на дереві і чітко й розмірено вимахувала руками.
— Що то за божевільний? Що він робить?
Людина на дереві міцно сиділа на великій гілці, зачепивши під нею одну ногу за другу і тримаючись таким способом. Вона підводила то одну руку, то обидві разом. Мадлена уважно придивлялась. Людина на дереві, попрацювавши кілька хвилин, на півхвилини спиняла свої рухи, потім починала знов, не відриваючи очей від в’язниці. Мадлені здавалось, що людина дивиться прямо в її вікно. Напружуючи всі сили, Мадлена вдивлялась, намагаючись впізнати людину. І ось вона відчула, як дужче забилось її серце: людина на дереві був Тім!
Так, то він! Але що то він робить?
І майже в ту саму мить Мадлена зрозуміла: він щось переказує азбукою Морзе. Одна рука — крапка, дві — риска… Мадлена була надто досвідченим радіотехніком, щоб відразу не розшифрувати тих помахів:
— … в-м-и-к-а-т-и п-р-и-й-м-а-ч в-і-д-п-о-в-і-д-а-й-т-е п-о-м-а-х-а-м-и х-у-с-т-к-и…
Рухи спинились, але через кілька секунд почалися знову:
— … Я-к в-м-и-к-а-т-и п-р-и-й-м-а-ч в-і-д-п-о-в-і-д-а-й-т-е п-о-м-а-х-а-м-и х-у-с-т-к-и…
Тім повторював раз-у-раз одне і те ж. Не чекаючи далі, Мадлена різкими помахами свого білого носовичка відповіла:
— П-о-в-е-р-н-у-т-и в-и-м-и-к-а-ч з н-а-п-и-с-о-м с-т-р-у-м т-а д-р-у-г-и-й з н-а-п-и-с-о-м е-к-р-а-н п-о-т-і-м…
Двері камери широко розчинились, і до кімнати вбіг вартовий:
— Негайно киньте це!
Він вихопив з рук Мадлени хустку. У коридорі тривожно дзвонив сигнальний дзвінок. То другий вартовий викликав начальство. Мадлена озирнулась у вікно: чи не зможе вартовий побачити Тіма?.. Але людини на дереві вже не було. Вона зникла, і вартовий міг бачити тепер лише зелене листя, що гойдалося під подувами вітру.
Мадлена полегшено зітхнула: хоч вона і не встигла передати всього, проте й цього досить. Але який молодець Тім! Адже він зовсім не знає, здається, азбуки Морзе. Як же він спромігся передавати цілу фразу? Щодо відповіді, то це було ясно: Мадлена бачила, махаючи хусткою, як Тім записував те, що вона передавала, олівцем у блокноті.
Вона сіла на ліжко. Знервованості й напруженості її як не бувало. Тепер Мадлена була майже зовсім спокійна. Вона помітила навіть, що з невідомої причини на її обличчі на хвилинку з’явилася усмішка. Лише на хвилинку, бо після того вона зникла, як перелякане звірятко: до камери широкими кроками увійшов сам Гордон Блек.
Кинувши швидкий погляд на Мадлену, він, не спиняючи ходи, пройшов до вікна, легко стрибнув на стіл і припав обличчям до ґрат. Очевидно, Гордон Блек і собі хотів знайти адресата, якому призначалася сигналізація Мадлени.
Вона тим часом з цікавістю дивилася ззаду на блискучі краги Блека, на його добре зшитий костюм, що нагадував собою форму офіцера. З не меншою цікавістю Мадлена розглядала фашистську пов’язку на рукаві Блека. Вперше вона звернула увагу на цей дивний знак. Чорна рогата свастика справляла на Мадлену огидне вражіння якогось павука, що вчепився у біле коло і цупко тримає його. Дивно, але Мадлена не відчувала нічого подібного до страху…
Гордон Блек зскочив назад на підлогу. Тепер він стояв спиною до вікна, заклавши руки назад і холодно дивився на Мадлену. Його завжди підкреслено-спокійне обличчя тепер було розлютоване. Він, видно, ледве стримував себе, щоб говорити більш-менш спокійно, він стискував складені за спиною руки і похитувався з каблуків на ніски і назад.
— Так, міс Стренд, — крізь зуби звернувся він до Мадлени, що дивилася на нього, не підводячись з ліжка. — Отак ви доводите нам вашу лояльність? Ви намагаєтесь навіть із камери зв’язатися з злочинцями, — адже ніхто, крім злочинців, не став би перекидуватись сигналами з мешканцями в’язниці. З ким ви розмовляли?
Мадлена, усміхаючись, мовчала: їй було чудно й цікаво дивитися на розлютованого фашиста.
— Гаразд, — по паузі продовжував Блек. — Ви не відповідаєте? Ото так ви вдячні нам за нашу коректну поведінку? Ви гадаєте, що так буде й далі? Ні! Вам ще не доводилося на власній особі відчувати, що таке справжній допит. Досі ми допитували вас «першим ступенем», ми просто запитували вас і не наполягали на тому, щоб ви давали відповідь, не говорячи вже про те, щоб вимагати від вас дійсно правдивої відповіді. Тепер я бачу, що для вас замало було б і «другого ступеня». Отже, — і він недобре посміхнувся, продовжуючи хитатися всім тілом з каблуків на ніски і назад, — сьогодні
