Чорні Журавлі Всесвіту - Володимир Дмитрович Михайлов

Обоє вони знали, що нічого нового не могло бути.

— Вони почувають себе чудово. І чудово спостерігаються. Просто прекрасно.

— А, оті ваші… та мікрофлора? Ну, ну…

— Скажіть, Найстаріший, — звернувся Ігор, — у мене мікрофлора. А ваша мета?

Кленов не відповів. Він мовби не чув запитання. Його очі, як і досі, були спрямовані на екран, і відблиск екрана лежав на сухому й гордому обличчі старого.

— Адже задля чогось ви тратите час перед цим екраном? Програму досліджень закінчено, а ви й не збираєтесь гальмуватись. В чім річ?

— Що означає — я трачу час? А що робили ви? Тільки не повторюйте, що милувалися вашою мікрофлорою. Не треба.

— Я сидів у салоні, — сказав Ігор, — і дивився на телефон. Мені хочеться, щоб хтось подзвонив, а ніхто не дзвонить і не призначає мені побачення. Чому ви не подзвонили?

— Не було потреби, — сказав Кленов. — А телефон у салоні стоїть для того, щоб я міг звідти зв’язуватися з обчислювальною установкою.

— Але ж ви й двох разів не були в салоні?

— Не був, — згодився Кленов. — Та можу бути, і цього досить.

— А ви марнуєте час біля екрана. Адже тільки з’явиться що-небудь, автомати самі…

— Дарма. Я можу їх випередити. А часу в мене досить. Це в молодих його не вистачає. Вони хочуть встигнути скрізь. У мене — одна мета…

Ігор присів на підлогу. На Землі тепер усе частіше сиділи просто на підлозі. Старий покосився і всівся в кріслі ще пряміше. Він сидів, як на прийомі, і його робочий комбінезон здавався вишуканим, наче вечірній костюм.

— А яка вона, ваша мета? Ще якісь випробування? Або відкриття? Ці Журавлі. Ви про них кілька разів згадували… Хто вони? Розкажіть про них. Це через Журавлів ми не повертаємося?

Найстаріший відірвався від екрана.

— Я міг би дещо розповісти. Але вам це просто так — з цікавості… Та й розповідати я, правду кажучи, відвик. І взагалі — не варт. А щодо Журавлів… Я ж казав, що старі друзі відходять. І мало того — вони ще залишають нерозв’язані завдання. Це — в кращому випадку. А то ще вони висувають їх, відходячи.

— Я починаю розуміти, — сказав Ігор.

— Так?

— Я пригадую…

— Цього ви зробити не можете. Вас тоді ще на світі не було. І ви ж закінчували не Московський Зоряний…

— Але мені розповідали… Так, там було щось, пов’язане з аварією корабля.

— Що-ось! — протяг Кленов. — Таке треба знати у всіх деталях. Це — дослід. Що-ось!..

— Я ж не космонавт.

— Знаю.

— Та хіба це так важливо? Знати слід основне, а деталі… Це ж було так давно. Ну, аварія… Звичайно, я розумію… І в вас там був хтось, так?

— Хтось — це надто просто сказано, — відповів Кленов. — У мене там був друг. Тоді в просторі не можна було без друзів…

— А хіба зараз…

— Тепер ваш друг може жити на Землі — однаково ви з ним не будете розлучатися: бачите, чуєте його. Та й, крім того, вас у просторі оберігає могутній захист, який зробив кораблі практично невразливими. А тоді друзі потрібні були тут, поруч. Потужність полів дружби компенсувала слабкість захисного поля. Ось чому тоді й виник метод парного випробування. На проби виходили одразу два кораблі.

— Я пригадую, — повторив Ігор. — Ви ж були там…

— Я був там, — сказав старий.

— На “Согдіані”…

— Ви знову переплутали. Я випробовував “Джордано”. Тепер це вже сива давнина, — він провів рукою по короткому чубові, — корабель класу “Бета-0,5”. Ми дійшли до Евридіки і вертали назад. Що?

— Ви говорили про дружбу, — трохи образившись, сказав Ігор. — Але й нині, трапляється, гинуть друзі — хоч і не поруч з вами. Згадайте “Коринтеру”. На ній загинуло не один і не двоє людей. От якби ви тоді поставили собі за мету!

— Так, ми ще не можемо передбачати спалахи Нових, — відповів Кленов. — Але коли-небудь навчаться й цьому. А втім — це рідкісне явище.

— А той випадок теж був рідкісним явищем.

— Рідкісним? Ну так, звичайно, кораблі й тоді гинули не так уже часто. Це він був на “Согдіані”, мій товариш. “Согдіана” мала потужніші двигуни…

“Согдіана” мала сильніші двигуни і надійніший захист. Вона могла прискорюватися швидше, і незабаром випередила “Джордано”.

Того дня, коли відстань між кораблями досягла десяти астрономічних одиниць і зв’язок мав припинитись, пілота “Джордано”, як і буває в таких випадках, охопила нудьга. В космосі завжди нудно, коли припиняється зв’язок, хоч би й не назавжди.

На корабель, що пішов уперед, було послано традиційне привітання і побажання чистого простору. Відповідь мала надійти за шість з лишком годин. Однак уже через півгодини було прийнято сигнал лиха.

Випробувач “Джордано” збільшив швидкість до краю, не перестаючи посилати у простір виклики. Із повідомлень пілота “Согдіани” можна було зрозуміти, що сталося найстрашніше — вийшли з-під контролю і почали втрачати потужність генератори дельта-поля. Антиречовина в контейнерах “Согдіани” ізолювалася дельта-полем, це було новиною; досі скрізь користувалися для цього тільки магнітним полем. І ось тепер корабель гальмувався як тільки міг, щоб отримати допомогу.

“Джордано” наздогнав товариша через десять годин — якраз вчасно, щоб з безпечної дистанції побачити, як темне тіло зорельота раптово перетворилося на яскраву зірку.

— Вам траплялося спостерігати анігіляційний вибух у просторі? — запитав Найстаріший. — Ні? І не треба. Це невесело—особливо, коли вибухає корабель, а на кораблі летіла… летів ваш друг. Це було нестерпне голубе сяйво. Воно тривало всього лиш частку секунди: від надмірного навантаження вимкнулись запобіжники відеоприймачів. Але й за цю долю секунди я встиг