Чорні Журавлі Всесвіту - Володимир Дмитрович Михайлов
Юнак внутрішньо зіщулився: так не хотілося йому говорити того, що він мав сказати. Проте він не звик ховатися зі своїми думками, якщо це навіть могло образити людину і змусити її замовкнути. Він і так уже кілька разів промовчав…
— По-моєму, вам все ж слід було почати раніше. Час…
Він підвівся, знаючи, що зараз йому доведеться з півгодини погуляти по коридору, можливо — пограти в теніс об стінку. Та Кленов, на його подив, не образився.
— Дурниці, — сказав він. — Раніше треба було випробовувати кораблі. Нас було не так уже й багато, випробувачів. А тепер це завдання виконано, і я можу займатися своїми справами — ловити Журавлів. Тож вибачайте за затримку в просторі.
— Ви впевнені, що їх можна?..
— Більш аніж впевнений. Неможливо уявити собі щось таке, чим би людина не змогла оволодіти. Якщо в природі є речі, для нас некорисні, то це пояснюється тільки низьким рівнем наших знань про природу.
— І про нас самих… — вставив юнак.
Найстаріший скоса поглянув на нього.
— Що ж, зауваження, не позбавлене глузду. Отже, треба ловити Журавлів. — І багато їх на вашому рахунку?
— Поки що — жодного, — сухо сказав Кленов. — Якось… Тоді в мене ще не було цього корабля. Я сконструював дельта-пастку і попрохав, щоб її встановили на “Ломоносові”, який я мав тоді випробовувати. Я гасав на ньому два роки, доки мені вдалося випробувати на ньому всі хитромудрі капості простору, але наприкінці мені поталанило: я наткнувся на Журавлів… Я викинув пастку — згусток поля того ж знаку. Взаємодіючи з ним, Журавлі мусили втратити швидкість. І одне з цих полотнищ, один із Журавлів, справді вскочив у неї. Я кричав од радості. Але напруга поля в пастці виявилася слабкою. Йому вдалося вирватися — точніше, він пройшов через пастку, мов крізь порожнечу. Я постарів після того дня. Точніше — в ту мить, коли стало ясно, що вони відлітають. Вони беззвучно ковзали повз корабель — слово честі, в цьому було щось містичне!.. Запам’ятайте, юначе: старіють від розчарувань! Згодом, повернувшись на Землю, я в перерві між випробуваннями понад рік морочився з пасткою, точніше — з генераторами для її живлення. Тепер вони стоять за перегородками, ви знаєте. Новий варіант пастки не вписувався в “Ломоносова”, і мені довелося чекати ось цього “Омікрона”. Але більше я їх не зустрічав.
— Чому?
— Не пощастило… Поки що — це справа талану, ми ще не знаємо… — Він спохмурнів. — Орбіти їхні не обчислено, навіть за тих умов, що вони обертаються навколо центра Галактики, як будь-яка зірка, а це ж напевне не так: взаємодіючи з іншими полями, вони зазнають стількох впливів, що серйозно говорити про орбіти, мабуть, взагалі не можна. І важко сказати, де їх можна зустріти.
“Це так і залишиться мріями”, — подумав біолог, а старий продовжував говорити:
— При колосальній швидкості — вони, як вдалося встановити, мають орбітальну швидкість вищу за половину світлової — їх дуже нелегко знайти. Хоч відтоді, як кількість дельта-приладів зросла, ми можемо уловлювати їхнє поле на чималій відстані. Треба тільки стежити за наладкою.
Легкими рухами пальців він торкнувся кількох лімбів на панелі дельта-комбайна.
— З того часу їх зустрічали ще п’ять разів, — сказав по паузі Найстаріший. — У мене є ці стрічки, звіти командирів кораблів. І більше нічого… Нічого, що підтвердило б або заперечило цю єдину гіпотезу, про яку варто говорити.
— Ах, цю? — сказав Ігор. — Її автором, здається, був…
— Все переплутав! Якраз її автором був я. І зостаюсь. Решта гіпотез — нісенітниця.
Юнак зніяковіло нагнув голову. Кленов, насупившись, мовчав. Пауза затяглася, та саме тепер Ігорю найменше хотілося урвати розмову, і він мовив, просто аби що-небудь сказати:
— То жодних закономірностей, кажете?
— Жодних… Єдине, що цікаво: судячи з зафіксованих напрямків, а напрямки фіксувалися в усіх випадках, їхні орбіти на якійсь своїй ділянці мають пролягати поблизу Нових. Якщо тільки це справді — закономірність, а не випадковість.
— Стривайте! — вигукнув юнак, схоплюючись з місця. — Але ж це блискуче підтверджує вашу гіпотезу! Такі згустки енергії і мали виникнути під час вибуху Нових… Значить, це якась досі невідома якість матерії або її стану! Щось на зразок ущільненої плазми, чи як там… Адже коли…
Насмішкуватий блиск очей старого зупинив його. Він сів, забувши зовсім стулити рота і все ще не опускаючи занесену для рішучого жесту руку.
— Хлопче… — сказав Кленов не то співчутливо, не то іронічно. — Любий мій юначе, проста логіка — як не жаль! — заперечить це відкриття, їх не роблять так легко…
— Але чому? Адже ви самі…
— Ну, я, може, знову неточно висловився. Це моя провина. Так, їхні шляхи пролягають, — судячи, повторюю, із зафіксованих напрямків, — поблизу Нових зірок. А правильніше сказати — поблизу тих зірок, які незабаром після цього вибухають ось що. Тоді, під час першої зустрічі, їхній шлях, за нашими розрахунками, повинен був пролягати десь біля 73114-0. А до неї звідти було близько трьох світлових років. Отож, за вашою теорією, вона вже мінімум за шість-сім років до нього мала стати Новою.
— Але вона ж і є Новою! — переможно вигукнув Ігор.
Найстаріший помовчав, потім сказав:
— Бачу, ви студіювали астрономію… Так, зараз. Але вона спалахнула — з поправкою на час проходження світла — через шість років і кілька місяців після катастрофи, а не до неї. Те ж саме і в інших випадках. Отож, якщо ви не знайдете
