Подвиг Вайвасвати - Олександр Павлович Бердник
Діавара відступав до халупи, прикриваючи собою жінку з дитям. Неухильно за ними повзла юрба. Так вони мовчки дійшли до скелі. Внизу хлюпала хвиля, граючи фосфоричними іскрами, на плесі океану мерехтіла срібна дорога.
Діавара у відчаї підняв руки до зірок, гнівно закричав:
— Еге-гей, небо! Еге-гей, сили бурі й помсти! Еге-гей, духи справедливості! Кличу я вас!
— Безумець! — заревів Клаотлана. — На кого викликаєш сили помсти?
— Смерть йому! — підхопила юрба, ще тісніше обступаючи приречених.
Та в цю мить всіх вразив, ніби громом, лункий окрик:
— Зупиніться! Ім’ям священного Сонця, зупиніться! Юрба змішалася. Всі оглянулись. Тривожний шепіт покотився між людьми:
— Жрець! Жрець Сонця! Жрець Вогню…
— Дивись, дивись, Діаваро! — вражено промовила Анура. — Тіанака почула мою молитву. Це служитель Сонця!
Справді, до юрби наближався жрець. Він виник несподівано з пітьми, ввійшов у коло вогнів і зупинився, грізно оглядаючи людей.
Очі його палали, мов блискавиці, густі чорні брови хмарами зійшлися на переніссі, високе чоло порізали зморшки, довга сива борода спадала на могутні груди. Плечі його покривала шкіра мускусного бика — знак жерців Сонця. Люди, вражені, завмерли, схилилися в поклоні покори. Клаотлана щось хотів пояснити, але жрець, піднявши владно руку, обірвав його мову:
— Все чув! Ви готувалися здійснити злочинну справу. Дитина присвячена Вогню! Вона посланець Сонця! Бережіться прогнівити Великого Батька, який поси лає вам рятунок. Діаваро, Ануро! Завтра, на світанку, присвячу дитину Сонцю!
ВАЙВАСВАТАНа другий день, рано-вранці, жрець знову з’явився біля притулку Діавари. Він невідомо де ночував, не знати що їв. Од сніданку відмовився, нічого не говорив, тільки жестом показав на дитину.
Анура, схвильована й тремтяча, винесла сина з хатини. За нею йшли Діавара і жрець. Рибалки мовчазним гуртом стояли осторонь і здивовано-тривожно дивилися на жерця. Хто він? Звідки з’явився? Як переплив на острів?
На обрії купчилися хмари. Океан блищав, мов сіра, холодна шкіра змії. Дихав колючий вітер.
Анура поглянула на небо, зіщулилась од холоду, прошепотіла:
— Не видно сонця. Недобрий знак…
Жрець мовчки глянув на неї. Одвернувся. Склавши руки на грудях, довго дивився на схід. Вуста його були міцно стиснуті, довга сива борода колихалася на вітрі.
Діаварі здавалося, ніби жрець напружився назустріч сходу. Якась могутня сила промінилася з його постаті.
Вітер дихнув сильніше. Океан задвигтів, гойднувся. Хмари зібралися в густе плетиво, звихрилися, потемніли. Вдалині загриміло.
З неба до моря потяглася темна цівка, скажено закрутилася, торкнулась хвиль, помчала до острова.
— Смерч! — дихнуло жахом між рибалками.
А жрець навіть бровою не повів. Він незмигно дивився туди, де за хмарами мало зійти сонце.
Ще народилося кілька смерчів. Хмари заметалися у шаленому танці. Помчали, як осіннє листя, над океаном.
Золотими списами майнули в просторі промені сонця. Оранжево-багрові спалахи замайоріли на хмарах. По голубій галявині небес переможно попливло веселе світило.
Жрець ворухнувся, владно показав на дитину. Анура піднесла Уратану до нього. Він обережно взяв дитину на руки, підняв угору на сильних долонях, повернув до сонця. Уратана закричав, задриґав ніжками.
Діавара й Анура готувалися почути дивні закляття, якими жерці звичайно супроводжували посвяту, але суворий служитель Сонця говорив зрозуміло, просто:
— Ім’я дитині буде Вайвасвата,
— Вайвасвата, — прошепотіли мати й батько.
— Це означає Посланець Світла, — вів далі жрець. — Сонцю ясному, животворному духу, нашому Батькові присвячую Вайвасвату.
Зворушено слухали Діавара з Анурою. Дивувалися заворожені рибалки. Замовк син на руках жерця, всміхнувся назустріч сонцю.
А жрець, помовчавши, ніжно сказав, звертаючись до Вайвасвати:
Сонце — твій батько, Земля — мати твоя. Будь, як вони, Всюди, завжди… Ясним, як сонце, будь, Щирим, як земля, будь, Мужнім, як лев, будь, Мудрим драконом будь, Зло спопеляй, Тьму розганяй, Відважним воїном будь!Діавара дивувався. Зовсім не схожий на інших жерців цей служитель Сонця. І мова його звичайна, зрозуміла. Не страшний, не чужий він, а близький і рідний. Здається, що Вайвасвата для нього дорога й кохана істота. Чому? Чому так здається Діаварі?
А жрець лагідно промовляв далі, піднімаючи хлопця назустріч животворним променям:
Вайвасвато, новий воїне, Вайвасвато, вічний воїне! Уподобся Сонцю — Вогняному Володарю! Все віддай іншим і нічого собі! Блискавицею, громовицею Пронижи мару життя! У болоті не зупинись, Принадою владності не захопись! Вайвасвато, Вайвасвато!Жрець замовк. Важко зітхнув, поцілував дитину в чоло, передав Анурі. Довго дивився затуманеним поглядом на неї, на сина. Потім сказав:
— Важкі часи прийдуть для людей Атлантіса. Мужніми будьте, Ануро й Діаваро. Бережіть Вайвасвату. Йому належить багато здійснити. Дуже багато… для блага
людей…
Жрець одвернувся й рушив до берега. Потім різко зупинився, сказав:
— Дивна доля чекає його. Коли виросте — передайте: хай не боїться страждань! Хай зневажає смерть! Хай іде, як стріла в польоті!
— Куди? — тривожно запитав Діавара. — Куди йому йти? — Хай шукає, — суворо промовив жрець. — Зерно проростає в урочий час. Ніщо не перетворить зерно евкаліпта в зерно ліани. Хай зрощує зерно мужності в своєму серці!..