Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Подвиг Вайвасвати - Олександр Павлович Бердник

Подвиг Вайвасвати - Олександр Павлович Бердник

Читаємо онлайн Подвиг Вайвасвати - Олександр Павлович Бердник
розтерзати мучителя.

Тепер робота виснажувала юнака більше, ніж інших. Навіть його молодих сил не вистачало, щоб зносити жахливий тягар. Він почав худнути. Соат помічав це, віддавав йому частину своєї пайки. І ще підтримувала Вайвасвату незмінна весела посмішка старого раба. То була посмішка не вимучена, не штучна, ні! Юнак бачив, що Соат ніби осяяний зсередини незримим вогнем. Він був схожий на злиденну пошарпану негодою халупу. Зовні вона оббита, облуплена, в драній покрівлі свистить буря, а за похиленими стінами горить затишний вогник, живуть добрі люди, які завжди готові прийняти до себе змученого мандрівника, нагодувати його, покласти спати…

Дивувався Вайвасвата, звідки це в Соата? Як він в такій біді зберіг веселощі й навіть радість? Проте запитати Соата одразу не насмілювався. Лише знав, що старий раб приховує в душі якусь таємницю. Без таємниці, напевне, не можна так діяти й жити.

Особливо відчував Вайвасвата дивний потяг до Соата вечорами, коли наглядачі замикали рабів до широкої овальної кам’яниці. Тут можна було походити, розім’яти закляклі ноги, полежати на кам’яних плитах, зарослих бур’янами. Товариші, розбиті цілоденною працею, замертво падали на солом’яні підстилки. А Вайвасвата разом з Соатом сідали осторонь і довго мовчки дивилися, як над ними велично котило хвилі небесне море, сповнене зоряною рибою.

— Соате, — сказав Вайвасвата сумно. — Старий Соате! Мені тяжко на душі, коли я дивлюся на зорі. Здається, що я втратив щось. Щось прекрасне, недосяжне, велике…

Старий раб запитливо дивився на юнака, всміхався, мовчав. Потім тихенько заспівав дивну, тривожну пісню — протяжну і мелодійну.

Коли риба пливе в океані, Хіба риба сумує від того, Що оточує її водяна стихія, рідна стихія? Ні, не сумує риба від того… Б’ється риба на гарячому піску, Задихається на кам’яному березі, Бажає пірнути в зелену глибінь, Що породила її! Коли сокіл ширяє у небі, Хіба соколу важко від того, Що вітри його в небо здіймають, У блакитне, чудове небо? Ні, не важко йому від того! А в клітці сумує сокіл, У сільці тріпочеться сокіл, Коли зв’язані крила широкі, Коли небо закрите від зору, О прекрасне, величне небо!

Пісня хвилювала Вайвасвату, але він не розумів її глибини, її прихованого змісту. І юнак ще жагучіше добивався в Соата:

— Ти завжди веселий, Соате. Чому ти радієш?

— Життю! — просто відповів Соат.

— Життю, — гірко повторив юнак. — Де ти бачиш життя, в чому? В стражданні? Соате! Ти смієшся наді мною!

— Не сміюся, — серйозно відказав старий раб. Його сухе жовте обличчя розгладилося, прозорі очі сяяли, вдивляючись задумливо в глибини неба. — Не сміюся, Вайвасвато. Ти ще юний, ти нічого не знаєш. А я пожив досить… Був і вільним, був і рабом! Знаю ціну свободі й рабству. Часто люди радіють лихові і печаляться, коли щастя підступає до них. Хто скаже, де вона — радість? І де нещастя?

— Не розумію, — сумував Вайвасвата.

— Уяви собі, — ніжно шепотів Соат, — що ти повертаєшся до рідного дому…

— Мовчи, не говори цього, — скрипів зубами юнак. — Не буде цього, не буде…

— Е, не перебивай, — сміявся старий раб. — Повертаєшся ти до рідної матері. Навколо пітьма, гроза, багнюка. Ти мокрий, обірваний, холодний і голодний. Чи будеш бідкатися, що ти нещасний?

— Не буду, — похмуро сказав Вайвасвата. — Бо незабаром знайду притулок від бурі!

— Збагнув, — ласкаво зауважив Соат. — У мене є попереду такий притулок, рідний притулок…

— Де він? — недовірливо спитав Вайвасвата.

— Над нами, дивись, — мовив Соат, простягаючи вн-схлі руки до зірок. — Юначе мій любий! Пам’ятай, що все минає і все сплітається в дивному потоці життя. Впадаючи в рабство, ми готуємо собі дорогу до слави. Захоплюючись багатством і величчю, ми наближаємось до падіння! Я радію, бо плачу старі борги. Колись же треба розплатитися?

— Все’дно не збагну, — похмуро заперечив Вайвасвата. — Чорний Володар має неосяжну владу. Ти лише черв’як під його чоботом. Він господар свого щастя й нещастя. А ти? А я? Ми залежимо від одного його слова…

Старий Соат тихенько засміявся, обняв Вайвасвату за могутні плечі, притис до себе.

— То обмаи. То мара розуму, який не бачить глибин буття, Вайвасвато. Він — Чорний Володар — справжній раб. А ми вільні! Зачекай. Я поясню. Та тільки мої пояснення нічого не допоможуть, коли ти сам не збагнеш. Скажи відверто — чого ти найбільше хочеш?

— Волі! — скрикнув Вайвасвата. — Більше нічого. Ні палаців, ні рабів, ні човнів, ні золота. Волі!

— Чудово, — засяяв Соат. — Мій друже, прекрасно! Тобі й мені не треба нічого. А Чорному Володарю і його воєводам потрібно багато чого! І раби, і палаци, і храми, і поля, і кораблі. їм потрібна влада над людьми, над світом. Як же ти не збагнеш, що вони ніколи не матимуть свободи? Вони раби всього того, без чого не можуть обійтися. Вільний лише той, хто відмовився од усього. Навіть од себе!

— Від себе? Як це?

— Цього не можна пояснити, — сказав Соат. — Це приходить у таку мить, на яку не можна вказати. Як розквітає квітка…

— Ти мудрий, Соате, — гаряче мовив Вайвасвата. — Ти мудрий і добрий. Та я не все розумію. І я не хотів би відмовлятися від себе! Ні! Я хотів би стати вільним і сильним!

— Для чого?

— Щоб зруйнувати, сваволю й рабство! — гнівно відповів Вайвасвата. — Щоб усі люди могли вільно дихати й жити! І щоб були самі собі господарями!

— А що ти бажаєш собі за

Відгуки про книгу Подвиг Вайвасвати - Олександр Павлович Бердник (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: