Ярлик на князівство - Валентин Лукіч Чемеріс
Для нової символіки зорі з серпом і молотом, що до того були емблемою Червоної Армії — виготовили з неіржавіючої криці й облицювали їх позолоченими листами.
Серпи й молоти на зорях з червоної міді були викладені уральським напівкоштовним камінням — аметистом, олександритом, топазом, аквамарином та гірським кришталем, загальною кількістю біля семи тисяч штук.
Творіння це (все ж виготовлене на скору руч і не виключено, що якимись підмайстрами, не вельми вправними) прикрашали Кремль два роки. А тоді володарі Кремля задумались: треба щось шукати краще, надійніше — під дією атмосферних опадів самоцвіти швидко втрачали свій святковий вигляд.
У 1937 році, готуючись до 20–ї річниці жовтневого перевороту, зорі на баштах Кремля замінили рубіновими — коштовним камінням червоного кольору (прозорий різновид корунду). Вони мали цілодобово світитися зсередини.
Вага кожної зорі — біля тонни, розмах променів від 3–х до 3,75 м. До всього ж вони ще й оберталися, як флюгери — в залежності від вітру.
Зварили їх на донецькому Костянтинівському заводі. (До того в Союзі ніхто не міг зварити таке велике й міцне рубінове скло).
Чотири роки витвори донецьких майстрів сяяли на баштах Кремля, і раптом згасли! Восени 1941–го. Їх, рятуючи від німецької авіації, просто зачохлили брезентом.
І стривожені москвичі збагнули, що це вже все. Якщо й зорі Кремля зникли — кінець червоній імперії, чиїми символами й були рубінові зорі. А там, де вони ще вчора святково — державно сяяли (оспівуючи які, радянські поети впадали хіба ж у такий раж!), запанувала пітьма, що її час од часу під акомпанемент сигналів повітряної тривоги, краяли метушливі промені прожекторів…
До ста великих подій XX століття належить і битва 1941–го за Москву. Восени того ж року, під час бистроплинної тоді німецько — радянської війни, вермахт почав готувати завершальну операцію «руської кампанії» (Другої світової війни) під кодовою назвою (фюрер любив барвисті, лякливо — погрозливі назви, що мали історичні паралелі) «Тайфун».
Як відомо, тайфуном називають ураган величезної руйнівної сили, що виникає в південно — східній Азії та в тропічних широтах західної частини Тихого океану.
Тайфуном, але досі нечуваної військової сили і збирався вермахт обрушитися на столицю більшовицької імперії.
І мав для цього достатню силу.
Битва почалася 30 вересня 1941 року. Німці зосередили 75 дивізій, що нараховували 1800 тисяч солдат і офіцерів, 170 танків, 1390 літаків, більше 14 тисяч гармат і мінометів.
Радянці зосередили під своєю столицею трохи меншу, але все одне велику силу: 1250 тисяч чоловік, 990 танків, 677 літаків, 7600 гармат та мінометів — вся ця міць була об’єднана у три фронти: Західний, Резервний та Брянський.
І спалахнула жорстока і велика битва. З самого початку німцям почало фортунити, військове щастя було явно на їхньому боці. Розбивши війська Південно — Західного фронту, оточивши і полонивши Київське угрупування радянських військ, вермахт всі сили кинув на захоплення Москви. Німецькі стратеги були певні: доти, доки тримається Москва, СРСР буде подолати надто важко — якщо взагалі можливо. І навпаки, з падінням «червонозоряної» столиці (хоча зорі вже й зникли над Кремлем) Радянський уряд змушений буде капітулювати. Принаймні, він тоді опиниться в безвихідній ситуації.
Директива плану «Барбаросса» наголошувала:
«Захоплення цього міста означає як з політичного, так і з економічного боку вирішальний успіх».
«Москва повинна бути оточена так, щоб жоден мешканець не зміг її залишити. Москва буде затоплена і перетворена у величезне море», — запевнятиме Гітлер.
З часом він, правда, змінить свою поспішну і явно нерозумну задумку щодо «моря». Та й до всього ж висловлену з переоцінкою власних сил. Тому, крім 75 відбірних дивізій, що їх було кинуто на Москву, вермахт спрямував туди і всі свої резерви — німецьке командування намагалося будь-що взяти Москву до початку зими.
Ударом танкової армії Гудеріана в напрямку Орел — Тула — Москва і почався генеральний наступ німецької групи «Центр».
Вже 2 жовтня в наступ перейшли основні угрупування противника в районі Смоленська. Прорвавши оборону, 7 жовтня німецькі війська оточили радянські армії західніше Вязьми — числом чотири, — і дві південніше Брянська.
Резерви в захисників були вичерпані. Величезні проломи в обороні радянському командуванню вже не було чим затуляти. Німецьке командування потирало руки — шлях до Москви нарешті вільний.
Так воно, власне, й було, хоч оточені дивізії чинили шалений спротив і до їхньої здачі, здавалось, ще було далеко.
Йосип Сталін (на той час генеральний секретар ЦК РКП/б), голова Раднаркому СРСР, нарком оборони СРСР, Верховний головнокомандувач збройними силами СРСР, Герой Соцпраці) вже відчував ту смертельну небезпеку, що нависла над столицею його величезної імперії, у яку було зігнано біля 100 різних народів і які покірні — але це сьогодні покірні! — а на випадок поразки вони можуть зовсім по-іншому «заспівати». Та й у кожному народові, незважаючи на криваві репресії й тотальну русифікацію та державний шовінізм, так і не був викоренений до кінця потяг до незалежності. (В конституції, правда, про людське око була стаття про право виходу з СРСР, але тим, хто заявив би про своє право на вихід, була приготовлена куля в потилицю). І на випадок поразки ніякі репресивні заходи вже не могли б врятувати СРСР від розвалу.
Коли німці підійшли до Москви, ця загроза стала чи не реальною. Треба було спішно рятуватися — і від наступу німецьких військ, до того неспинимих, і від можливого виходу республік з СРСР. Але щось робити вже було пізно — над Москвою навис крах.
Почалася евакуація урядових структур, дипломатів, промислових підприємств, частково населення. Власне, вибірково. В
