Її величність кішка - Бернард Вербер

Саме він розповів мені, що люди з чорними бородами, які вбивали інших, були релігійними фанатиками, а їхньою зброєю були гвинтівки; саме він пояснив мені, що таке телебачення. Він пояснив, що вода, яка текла з очей моєї служниці, — це сльози.

Що ж до заразної хвороби, яка знищувала людей, то, якщо вірити йому, це відновилась середньовічна епідемія чуми, яку переносять пацюки. Піфагор пояснив мені, яку страшну загрозу становлять ці гризуни: вони користуються занепадом людської цивілізації, щоб здобути собі місце під сонцем, всеїдні, вони швидко адаптуються та еволюціонують. Якщо ми нічого не будемо робити, то пацюки завоюють не тільки людський світ, а й котячий.

Однак Піфагор мав великий недолік: він був пацифістом. Поганим захисником, поганим воїном, поганим вбивцею.

Ніхто не ідеальний.

Тим часом видимий світ з дня на день ставав дедалі жорстокішим. Так, то був не найкращий момент для філософських роздумів.

У помешкання Наталі вдерлася банда жорстоких людей на чолі з її колишнім. Вони підсмажили мого давнього приятеля ангорського кота Фелікса. Його стару служницю Софі вбили. Під час нападу моєму синові Анджело дивом вдалося втекти. Тож ми з Піфагором вирушили на його пошуки на захід, куди він подався, за твердженням одного кота.

Разом ми потрапили до Булонського лісу, ландшафтного парку, розташованого на захід від Парижа. Там зустріли мого сина Анджело та ще з сотню котів, які теж переховувались від пацюків. Анджело підібрала Есмеральда, чорна самиця з жовтими очима. Вона була кішкою співачки й сама дуже добре співала. Вона втекла після вбивства її служниці та втрати кошеняти, а згодом знайшла, прийняла та вигодувала Анджело. Зізнаюся, спочатку я трохи ревнувала. Проте згодом полюбила її, бо вона була дуже вишуканою і шанобливо ставилась до мене.

У групі лісових котів був гігантський кіт, що втік із цирку в Булонському лісі. Піфагор розповів мені, що ця особина була представником рідкісного виду котів: левів. Його звали Ганнібал. Потім ми зустріли Вольфганга породи шартрез із сіро-блакитною шерстю, який колись був котом президента Республіки, тобто очільника людей.

З моєї ініціативи ми створили з тими, кому вдалося врятуватися, зграю, яка мала протистояти поширенню пацюків. Звісно ж, лев був нашою найефективнішою зброєю.

Ми зустріли чудернацьку людину, Патрицію, наділену здатністю спілкуватися зі мною подумки. Вона називала себе шаманкою (що в людей означає дар встановлювати розумовий контакт із тваринами). Проблема полягала в тому, що хоч їй і вдавалося спілкуватися зі мною телепатично, проте вона була німа. Це, своєю чергою, обмежувало її спілкування з особинами власного виду.

Разом із кількома молодими людьми, друзями Наталі, ми вирушили на пошуки місця, яке служило 6 нам за схованку від пацюків. Єдиним місцем, позбавленим підземних коридорів, каналізації чи метро (бо, як я вам вже казала, саме через них пацюки проникали в усі місця) був… Лебединий острів. Це крихітний подовгастий острів посередині центральної річки Парижа, що її люди звали Сеною. Там молоді розбили табір, до якого ми швидко долучилися з іншими котами та левом.

Втім, Лебединий острів піддався одночасній атаці звідусіль, з усіх берегів (на відміну від нас, пацюки плавали прекрасно). Це була епічна битва.

Ми, коти, та й наші слуги люди, зазнали значних втрат, проте в останній момент, дослухавшись моєї поради, наші сили перейшли до нової тактики: залили річку шаром бензину і підпалили, коли пацюки долали її вплав, щоб зненацька напасти на нас.

Вони згоріли, не допливши до берега. Аж тоді мій син Анджело, мій супутник Піфагор, моя служниця Наталі, шаманка Патриція, лев Ганнібал, Есмеральда та Вольфганг нарешті змогли спокійно зітхнути на Лебединому острові.

Так минули шість місяців, і мені здавалося, що все пішло на краще.

Однак, попри перемогу, Піфагор все-таки не поділяв мого ентузіазму.

— У мене є дві новини — одна добра, друга погана, — якось заявив він.

— Починай з поганої.

— Є загроза, що пацюки повернуться, їх буде ще більше і тепер їм вдасться захопити нас.

Я вилизую шерсть на плечах, у мене це знак зосередженості.

— Посилимо захист, — відповідаю я.

— Боюся, цього буде недостатньо.

— То що ти пропонуєш?

— Ще не знаю. Зараз треба придумати спосіб, як зберегти те, що в нас лишилося, — знання. Я єдиний кіт з доступом до інтернету, зі знанням і розумінням нашої історії. Якщо я загину під час наступної атаки, то, боюся, ми втратимо цю інформацію. Потрібно захистити її.

Я потрусила вухами.

— Говори далі. Я слухаю.

— Я знайшов в інтернеті цікаву ідею одного чоловіка (такого собі Едмунда Веллса), яка полягає в тому, щоб запам’ятати якомога більше інформації. Він називає це ЕВАЗ, «Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання». Я думаю, ми можемо створити свою «Енциклопедію Відносного та Абсолютного Знання… Котів». Цей документ міг би стати інтелектуальним скарбом нашого виду. Це і є добра новина.

— А що б ти хотів помістити у свою «енциклопедію»?

— Все, що стосується нас: все, що я тобі розповідав про наше минуле. Треба буде тільки сховати її в надійному місці. Тоді навіть якщо ми загинемо, хтось згодом знайде її та зможе прочитати. Наша пам'ять не буде повністю втрачена.

— Але як ти збираєшся це зробити, якщо не вмієш ні читати, ні писати?

— Завдяки зв’язку з інтернетом я можу приєднатись до мережі й перемістити стрілку, яка служить мені за мишку (ні, не ту, про яку ти подумала, Бастет), на віртуальну клавіатуру. Таким чином я можу друкувати літери, які формують слова, а ті, своєю чергою, рядки та сторінки. До речі, щоб краще сформулювати свої думки, я тобі їх нявчатиму вголос, записуючи в електронний файл.

Я дивлюся у його блакитні очі.

— Коли ти хочеш цим зайнятись, Піфагоре?

— Зараз же, я боюся, що вони зникнуть, — відповідає він серйозно.

Отож, Піфагор просить мою слугу Наталі дати йому комп’ютер та кабель USB, підключає кабель до свого Третього Ока й розпочинає процес, підготувавшись одночасно записувати і нявчати вголос все з прочитаного в інтернеті.

Я запитала:

— З чого почнеш?

— Можливо, варто розпочати з короткого підсумку великої історії котів. Це буде добрий фундамент, правда, Бастет?

Так він взявся розповідати про наше незвичайне минуле.

4. Історія котів і людей (частина перша)

Перший контакт між котами й людиною відбувся десять тисяч років тому, в період неоліту. У ті часи люди почали