Її величність кішка - Бернард Вербер

10. Відмінності між котами і людьми

Коти і люди по-різному сприймають світ.

Наприклад, у їжі: кіт їсть тоді, коли голодний, а людина їсть, коли настає час сніданку, обіду чи вечері. Таким чином, кіт може їсти десять разів на день або взагалі не їсти, а людина завжди їсть тричі, навіть якщо не голодна. За тією ж логікою, кіт перестає їсти, коли його шлунок наповнений, а людина за звичкою далі їсть. Коли людина споживає солону, солодку та жирну їжу, її мозок отримує задоволення, яке не має нічого спільного із ситістю. Вигляд, колір чи навіть ціна продукту можуть викликати бажання з’їсти його, хоча тіло не має в цьому жодної потреби.

У людей та котів також різна добова активність: людина активна вдень і відпочиває вночі, а кіт активний тоді, коли хоче, і відпочиває тоді, коли втомиться.

Все вказує на те, що людина часто хворіє, бо погано харчується і дуже втомлюється, а кіт має звичку слухатися своїх справжніх потреб, тому живе у гармонії з тілом.

Тепер перейдемо до чуттів. Люди й коти по-різному користуються ними.

Скажімо, слух у людей значно слабший. Якщо кіт чує ультразвук до 50 000 герц, то людське вухо обмежене до 20 000 герц.

А нюх у котів у сорок разів чутливіший, ніж у людей: щонайменше 200 мільйонів котячих нюхових рецепторів проти 5 мільйонів людських!

Якщо говорити про зір, то в людей поле зору становить 180 градусів, а у котів 280 градусів, не кажучи вже про те, що люди не бачать у сутінках. У людей, на відміну від котів, немає третьої повіки, так званої «миготливої перетинки», — тонкої прозорої плівки, розташованої в передньому куті ока (вона дозволяє відфільтровувати сонячні промені, оберігаючи око).

У котів є Якобсонів орган. Він дозволяє відчувати запахи шляхом скорочення спеціальних біологічних отворів, завдяки чому аромати піднімаються по двох трубках, розташованих позаду різців.

Коти також вловлюють найменші вібрації повітря, а в людей немає вібрис, тому вони сприймають лише звуки та зображення. Будь-яка безгучна подія в них за плечима лишається поза їхньою увагою, — не те що у котів!

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

11. Похмілля

Не знаю, як ви, а я не створена для шампанського. Цей напій лідерів серед людей нагородив мене вчора ввечері лише головним болем та розладом шлунка на кілька годин. Я навіть зірвалася на лапи серед ночі. Здається, музичне у поєднанні з гастрономічним мистецтвом має кепський вплив на мою травну й нервову системи.

Прокинувшись, я вже не змогла заснути, тож вирішила вийти з кімнати органіста собору Паризької Богоматері (де я сплю на моїй служниці, як на теплій грілці). Спускаюся сходами собору і виходжу надвір.

Там я мерщій дзюрю, щоб позбутися підозрілої рідини.

Самотньо тиняюся порожнім у цей пізній час островом Сіте. Обмірковую, як сильно нам пощастило з добре захищеним притулком, де коти можуть спокійно готуватися до періоду «постлюдства».

Можливо, настав час переглянути свою позицію стосовно двоногих і почати носити одяг. Мені це завжди здавалось помилкою, але цей спосіб поведінки напевне відіграв значну роль в успіхах людського роду.

Хочу пити. Потрібно знайти чисту воду, щоб послабити шкідливий вплив шампанського і прочистити кишківник. Здається, я бачила фонтан у метро.

Я наближаюся до входу, спускаюся сходами вниз і наштовхуюсь на невеличкий фонтан, який можна ввімкнути, натиснувши на ручку. Це я вмію. Нарешті п’ю.

Раптом лунає дивний звук. Я повертаю ліве вухо (те, що краще чує) на той звук в надії зрозуміти, звідки він. Здається, наче хтось шкребе по каменю. Звук протинає тишу і знову зникає. Потім відновлюється. Без сумніву, він долинає знизу, від ескалатора.

Я спускаюся сходами донизу повільним і тихим кроком, підходжу до цегляної стіни, яку наші слуги люди збудували при вході на станцію для захисту. Переривчастий звук, якесь шкряботіння. Щось, гостре й важке шкрябає цегляну стіну, створюючи рівномірний пронизливий звук.

Я нявчу запитально:

— Там хтось є?

Шум обривається. Я чекаю. Шум відновлюється. Я знову нявчу:

— Ви мене чуєте?

Шум стихає.

Без сумніву, хтось дряпає стіну. Спершу мені спадає на думку вода з іржавої труби, але звук зникає щоразу, коли я подаю голос, а це спростовує мою гіпотезу.

Я задіюю всі органи чуття, аби зрозуміти, що коїться. Схиляюся до думки про горобця, який потрапив у вентиляційну систему.

— Хто там?

Я притискаю вухо до стіни, налаштовую розум, щоб спробувати відчути форму життя по той бік муру.

У цей момент цеглина провалюється.

З отвору виривається не один, не два, а хтозна-скільки сотень великих чорних пацюків.

Я інстинктивно відскочила та вп’ялася пазурами в стелю, щоб не впасти.

Брудний потік шерсті та гострих зубів проноситься піді мною, навіть не помітивши, та вилазить з тунелю метро нагору.

Тепер я зрозуміла: ці пацюки гризли цеглу.

Коли вони звільнили тунель, я чимдуж побігла до собору. Пролітаю сходи північної вежі й тисну на червону кнопку сигналу тривоги, яку показував Піфагор.

Дзвони розгойдуються і голосно гудуть.

Рай умить прокидається. Мої рефлекси, як завжди, бездоганні. Я горлаю з висоти:

— ПАЦЮКИ! ПАЦЮКИ!

Я бачу орду пацюків, яка біжить і розтікається нашим Раєм.

Вони в нас удома! Треба це зупинити.

Я нявчу:

— Мерщій будіть Ганнібала!

Нарешті коти почули мене і відгукнулися на мій клич. Побігли будити лева-втікача з цирку в Булонському лісі. Не впевнена, чи ви знаєте, що леви ще з більшим трепетом, ніж ми, ставляться до свого сну. Можливо, у них важче перетравлюється їжа через їхні розміри і тому вони так не люблять, коли їх тривожать. Я, наприклад, нізащо не хотіла б опинитися на місці пацюка, який безцеремонно перервав сон лева. І ось Ганнібал у гніві стає перед ворогами і реве так, що перші лави розбігаються. Потім він пірнає лапами в пацючу орду. З-під довгих розчепірених пазурів вилітають жмути шерсті. Ганнібал опускає морду і ніби ковтає гризунів. Пошматовані, роздерті, розчавлені тіла новоприбулих літають у повітрі.

З-за його плечей видно котів, які прийшли на поміч, але навіть не пробують втручатися. Вони просто милуються силою природи.

Усього за кілька хвилин протистояння (якщо це можна так назвати) нападники вже лежать замертво, є декілька вцілілих, а від інших лишилися хіба що шматки.

— Вперед, Ганнібале, покажи, що їм тут не раді, — нявчу я.

Люди приходять останніми і бояться навіть підійти, остерігаючись випадкового