Могильник - Володимир Худенко
Але тут забаскаличились їхні покупці:
– А зброя?
– Яка зброя, мудак?! – у Рината нерви здали. – Моліться всім яким тільки можна богам, аби ми звідси живими вийшли.
– Та ніхрена!
І почалась стрілянина. «Чегевари» відкрили вогонь по майданчику, а Кобра, Ринат та інші драпонули через кущі і через поле, поки ще можна було. І поки ще тільки підіймались зарослими городами, то думали, що вирвались. І біс би вже з тими грошима, біс із тим усім – головне, що живі. І тільки коли вийшли на пригірок, то зрозуміли, що нічорта вони не вирвались – хутір кишів приблудами.
Ховались тепер між могил на старому хутірському цвинтарі, а приблуди сновигали по вулиці. Зі сторони ближніх боліт до хутору підповзав туман, а поля пахкотіли гнилісною прохолодою, зорі на сході поволі згасали.
– Підставив нас Вампір, підставив, сучара! І що він мені за карту дав, чи од балди маршрути приблуд по ній малював? Ну от же ж сучара… – Ваня ледь не плакав.
– Треба в бік Вирівського блок-посту рухатись, – шептав йому Ринат.
– Ми маршруту не знаємо, – заперечив Кобра. – Три роки тому там мінне поле було, ти знав?
– Ні.
– Ну от.
– То, може, краще до них вийти? – Ринат показав у бік приблуд на вулиці.
Вони спустились полем і берегом річки до Вирівського блок-посту. І вийшли навіть на блок-пост перед самим ранком, і Ваня навіть на якусь хвилю подумав, що дійсно вирвались. Але лише на хвилю, бо його одного серед його різномастої групи не підвела славнозвісна мародерська «чуйка». Вже як підходили до блок-поста, то вона шепнула йому: «Ваня, це край».
Він опустив очі і спинився, поки хлопці спереду крокували бур’янами, високо задираючи ноги і жваво обговорюючи вилазку. Він ще встиг просичати: «Та пішли ви…» – невідомо до кого, і в ту ж хвилю кулі прошили його і решту.
Армійський спецназ провів операцію, за яку потім офіцерів нагородили і про яку навіть частково розказали у вечірніх новинах на державному телеканалі країни, що стрімко розпадалася. Там було сказано, що силові структури попередили спробу заволодіння зброєю з відчужених територій групою радикальних екстремістів.
Спецназівці забрали їхні тіла як доказ, і вже через декілька годин військово-транспортний борт віз їх з Комсомольська в Лебедин, аби виставити там на огляд всіляких прокурорів та решти відразливих пик.
3Колони бронетехніки ввійшли в столицю країни десь перед сходом сонця і повністю паралізували рух транспорту в ній. З центру час від часу доносились автоматні черги, а провідні інформаційні агентства світу вже через якісь півгодини після вводу військ повсюдно демонстрували кадри відеозйомки з розпростертими на обочинах вулиць людськими трупами.
Була середина жовтня, вже по-осінньому сирі і холодні пориви вітру ганяли зжовкле листя по пустих, зранених танковими траками проїжджих частинах. За тим об’єктив відеокамери фокусувався на державному прапорі, що в’яло смикався в поривах холодного вітру над дверима якоїсь із установ в урядовому кварталі. За тим було видно широку панораму міста з млявим осіннім світанням поверх нього і димом, що підіймався в декількох місцях над урядовим кварталом. А потім камера деякий час супроводжувала пару бойових гелікоптерів місцевої армії, що швидко проносились над містом, рухаючись кудись в бік млявого світання та час від часу відстрілюючи теплові пастки.
Титри під роликом засвідчували: «Уряд вводить війська в столицю, аби запобігти спробі державного перевороту».
Словом, в центрі було небезпечно, і домовлятись доводилось в одній із непримітних квартир у спальному районі за слушною порадою чоловіка. Він тепер стояв на балконі в діловому костюмі без піджака і палив, роблячи надміру глибокі затяжки, а жінка дивилась на нього в цей час, не відводячи погляду. Вона стояла в кутку балкона, обхопивши лікті і схрестивши ноги – така тендітна і тиха, з якимсь постійно по-дівочому грайливим і несерйозним виразом обличчя, усміхненим кутиком рота і піднятою бровою. Ця тендітна жіночка чомусь гнітюче діяла на чоловіка. Вона якось наче випромінювала незримо не міць навіть, а могутність. А цей кремезний, трохи надміру огрядний чоловік у строгому костюмі з краваткою та ще і значком народного депутата на лацкані знятого перед тим піджака стояв невпевнено, немов колос на глиняних ногах, і губи його ледь помітно дрижали.
– Це квартира одних моїх знайомих. Колись була… – мовив чоловік. – Бережу так, про всяк випадок.
– Він не передумає?
– Я говорив з ним по телефону… вчора. Ви маєте зрозуміти – він дуже дивна людина. Інколи навіть я не знаю, чого від нього чекати, а знайомі ми, вважайте, з самого дитинства. Але кращого за нього нікого немає, він єдиний, хто справді може вам у цьому допомогти. Чому ви взагалі надумали їхати туди зараз? Чому не наступного разу?
– Наступного разу може й не бути, – знизала плечима жінка.
– Це правда. Я відвезу вас на вокзал, і на тому розпрощаємось, сьогодні я виїжджаю з країни.
– Уряд евакуюють? – спитала жінка, і не ясно було, чи вона ото так збиткується, чи говорить всерйоз.
Чоловік у відповідь криво всміхнувся:
– Не знаю як уряд, а я маю намір евакуюватись.
Він ще раз оглянув з вікна балкону той шматок столиці його рідної країни, котрий зараз був доступний його погляду і… Важко було сказати, чи відчував він, що бачить тутешній світанок останній раз в житті.
4 МІЙ ЛИСТ ІЗ КИЄВА (Тетяна Тармашева)[1]Сьогодні ми вперше почули тривожні новини про російський спецназ, мовбито нині розквартирований у будівлі президентської адміністрації в центрі столиці. Перевдягнені в форму українських збройних сил військовослужбовці РФ мовбито з хвилини на хвилину чекають наказу про початок атаки на протестувальників, а в цей самий час в українських аеропортах сідають російські військові літаки.
Імовірно, в кремлівських очільників вичерпались всі способи впливу на результати нещодавніх перевиборів, і тепер силове розв’язання цього конфлікту стало вже неминучим. Комусь на Заході це нагадує Польщу 1980-го або Прагу 1989-го, але нам тут це все видається значно серйознішим. Адже всі попередні роки на виду у всього світу об нашу країну витирали ноги, і громадяни не могли врешті не відреагувати на це, хоча б і таким от чином.
Що сказати – мені самій інколи видається, що країну хочуть поділити, як ту ж Польщу в 39-му. І головним арбітром у цьому процесі виступає саме Москва. І всім зрозуміло, що заклики до якоїсь федералізації, що долинають звідти через державні телеканали та дипломатичні місії – це не що інше, як розділення (розвал)