Безкінечна війна - Джо Холдеман
Посадку ми здійснили, як всі тут роблять, в джунглях, в місті, названому Двері. Найбільше місто на планеті, воно на три чверті було гігантським госпіталем. Але, підлітаючи до нього, при спуску з орбіти цього не можна було сказати. Єдиний знак цивілізації — коротка посадкова смуга — біліла крихітною латкою, стиснута джунглями з одного боку і безмежним океаном — з іншого.
Тільки проникнувши під вічнозелене прикриття листя, можна було виявити саме місто — низькі будови з місцевого каменю, що з'єднувалися простими кам'яними доріжками. До океану вів бульвар. Сонячне світло плямами лягало на доріжки, просочуючись крізь листя, і повітря пахло океанською сіллю і лісом.
Пізніше я дізнався, що місто розкинулося на дрохстах квадратних кілометрах і що у віддалені частини можна дістатися сабвеєм. Екологічну рівновагу на території міста ретельно підтримували. Усувалися тільки найбільш неприємні і небезпечні аспекти життя в джунглях — хижаки і комахи, крім тих, які були необхідні для рослин. Про це піклувалася автоматичне силове поле.
Усі ми, нещасні, пошкандибали і покотилися до найближчої будівлі — приймального відділення госпіталю. Все інше знаходилася під землею, ще тридцять рівнів. Кожному після огляду була виділена окрема кімната. Я намагався отримати кімнату на двох, але таких не знайшлося.
На Землі йшов уже 2189 рік. Таким чином, мені було вже 215 років. Ей, подивіться на дідугана! Передайте капелюх по колу. Е-е, ні, не потрібно. Як сказав мені лікар, який проводив огляд, моя накопичена плата за ці роки буде переведена на Небеса. Мені навіть якось незручно стало: я — і раптом мільярдер. Але лікар заспокоїв: на Небесах, сказав він, є багато способів витратити навіть мільярд.
Спочатку лікарі зайнялися самими важкими пораненнями. До мене черга дійшла через кілька днів. Коли я прокинувся після операції, виявилося, що прямо до культі присобачили протез — найбільше він був схожий на кістяну ногу, зроблену з блискучого металу. Страшенно неприємно було лежати ось так — з металевою ногою, засунутою в мішок з прозорого пластику. У мішку струменіла якась рідина, і дроти від протеза бігли до машини на дальньому кінці ліжку.
Увійшов медбрат.
— Як ви себе почуваєте, сер?
Я ледь не сказав йому, щоб він забув про «сера», я вирішив, що цього разу в армію мене вони не заманять. Але може, йому подобалося, що я старший за званням.
— Не знаю навіть, болить трохи.
— Стривайте, вона ще припече вам. Ось як нерви почнуть проростати…
— Нерви?
— Ну так. — Він повозився з тією машиною, перевірив показання індикатора. — Як же нога може бути без нервів? Вона ж тоді буде просто бовтатися, от і все.
— Нерви? Звичайні нерви? Значить, якщо я дам нозі наказ «зігнутись», вона зігнеться?
— Ясно що зігнеться. — Він з усмішечкою подивився на мене і знову зайнявся індикаторами.
— Ну і чудеса. Протезування, видно, зробило крок далеко вперед.
— Проте… як?
— Ну, це, штучні…
— А, зрозумів, як у книжках: дерев'яні ноги, руки, гачки…
Цікаво, хто його взяв на роботу?
— Ну так, протези. Як ось ця штука у мене на нозі.
— Сер, — сказав він, опускаючи пружинний блокнот — дошку, в якому робив помітки. — Сер, ви, мабуть давно не були вдома. Це буде звичайна нога, — абсолютно звичайна, тільки вона ламатися не буде.
— А руку теж можуть замінити?
— Ясно, що можуть, будь-яку кінцівку. — Він знову взявся писати. — І печінка можуть нову, нирки, шлунок, все, що завгодно. Серце і легені ще тільки вчаться робити, поки що їх замінюють механічними.
Фантастика. Значить, і у Мерігей буде ціла рука.
— Скільки вам років, сер? — Я сказав, і він присвиснув.
— Чорт забирай. Ви, напевно, у війні з самого початку? — У нього був дивний акцент. Слова ті ж, але звуки якісь інші.
— Так. Атака на Епсилон. Кампанія «Альфа — нуль».
Коли для позначення колапсара перевикористали всі букви всіх алфавітів, стали просто додавати номер до букви. Вже, як я чув в останній раз, дісталися до Йод-42.
— Ого-го, давня історія! Як воно було в ті часи?
— Не знаю, погано. Людей поменше було. Рік тому, тобто сто років тому, це дивлячись як рахувати, я побував на Землі. Було так погано, що я повернувся в армію. Щасливі зомбі. Тільки без образи, це я так.
Він зітхнув.
— На Землі я не бував. Ті, що звідти прибувають, схоже, нудьгують по дому. Може, тепер там вже краще.
— Так ти народився не на Землі? Ти звідси, з Небес? — Не дивно, що у нього незрозумілий акцент.
— Народився, виріс і був призваний. — Він склав блокнот — дошку і сховав його до кишені — Так, сер. Ангел третього покоління. Небеса — найкраща планета в усьому чортовому СООН. — Він вимовив слово по буквах — С-О-О-Н, а не так, як говорили ми, одним словом «СООН». — Ну гаразд, лейтенант, я побіг. У мене на сьогодні залишилися ще два монітори. — Він спиною вперед вискочив у коридор. — Якщо вам щось знадобиться, на столику є кнопка виклику.
Ангел третього покоління. Його прадід прилетів із Землі, коли я ще був зовсім молодим років під сто. Скільки нових планет уже встигли колонізувати? А ноги-руки тепер, як рукавички — втратив одну, виростив іншу?
Добре все-таки тепер буде — осядемо міцно і будемо жити нормальним життям — рік за роком.
Хлопець не жартував щодо болю. І не тільки нова нога була причиною — щоб наростити живу тканину на каркас, лікарі понизили опірність мого організму. Відразу в декількох місцях з'явилися ракові пухлини. Рак довелося лікувати окремо, теж болючим способом.
Я звик до виду наростаючої плоті, але, коли прийшла Мерігей, це був шок — їй дозволили ходити ще до того, як виросла шкіра на новій руці. Жива анатомічна модель. Я, звичайно, швидко звик, і вона приходила до мене по кілька годин кожного дня — пограти в що-небудь, поговорити або просто почитати. Її рука теж повільно росла всередині пластикової оболонки.
Шкіра у мене на нозі з'явилася за тиждень до відключення машини і випуску ноги на волю. Виглядала нога жахливо — мертво-біла, безволоса і зовсім не гнулася. Але працювати працювала. Мене перевели в ортопедичну — «створення нових рухових навичок», а насправді — повільне катування. Вас прив'язують до машини, машина починає
