Безкінечна війна - Джо Холдеман
Мерігей перебувала у сусідній секції. Їй доводилося навіть важче — вечорами вона виглядала зовсім змученою, коли ми разом виходили на дах подихати повітрям.
Минали дні за днями, і вправи поступово перестали бути такими болісними. Ми почали кожен погожий день купатися по годині — пляж охоронявся силовим бар'єром. Я ще кульгав, але у воді почувався вже зовсім здоровим.
З силовим бар'єром, який охороняв водний простір пляжу, була пов'язана місцева розвага — єдина для наших притуплених на війні почуттів.
Кожен раз, коли сідає корабель, поле вимикають на частку секунди, інакше корабель відрикошетить. Щоразу всередину проникає якась морська істота. А океанські хижаки набагато спритніші сухопутних.
Господарем місцевих вод була потворна істота, місцеві жителі називали його — оригінальна вигадка — акулою. Насправді створіння могло з'їсти пару земних акул тільки на сніданок. Цього разу всередину прорвалася особина середніх розмірів. Вже кілька діб ця акула бродила вздовж кордону поля, приманута згустками протеїну по той його бік. На щастя, за дві хвилини до вимикання поля дається сирена, і всі встигають вибратися на берег. І цього разу акула з безплідною люттю ледь не вискочила на сушу — у воді вже нікого не було.
Це було створіння дванадцяти метрів в довжину, з гострим як бритва хвостом і колекцією ікол в руку довжиною. Очі, великі жовті кулі, поміщалися на довгих стеблах, які піднімали їх над головою. У широко розкритій пащі спокійно могла стояти людина. Гарненьке вийшло б фото — на пам'ять спадкоємцям.
Просто вимкнути поле і дати акулі поплисти геть було неможливо. Курортний комітет організував полювання.
Я не надто поспішав перетворитися на закуску для гігантської риби, але Мерігей виросла у Флориді і в дитинстві захоплювалася підводним полюванням. Вона горіла ентузіазмом. Я теж приєднався — коли дізнався, як все робиться. Мені здалося, що це зовсім безпечно.
Ці акули, як вважалося, ніколи не нападають на людей у човнах. Дві людини, виказати більше віри, ніж я, в оповідання рибалок, під'їхали на човні до межі поля і жбурнули за борт шматок м'яса. Акула була тут як тут. Це було сигналом для нас — починалася потіха. Ми, двадцять три дурні, чекали на березі. Вже одягнені в маски, ласти і респіратори, у кожного — спис. Списи були солідні, на реактивній тязі і зі вибухаючою боєголовкою. Ми плюхнулися у воду і попливли до ковтаючої м'ясо рибини, розвернувшись віялом. Вона нас помітила, але спершу не атакувала. Вона спробувала приховати свій сніданок, щоб один з нас під шумок не потяг його, напевно. Але всякий раз натикалася на стіну поля. Видно, скотина здорово налякалася. Нарешті акула кинула м'ясо, розвернулася і кинулася на нас. Оце так! Секунду тому вона була завбільшки з ваш палець, і ось вона вже поруч і наближається все швидше.
Напевно, близько десятка списів потрапило в ціль, я промазав, і вони розірвали рибину на шматки. Але навіть після того як їй знесло половину голови, як нутрощі вивалилися назовні і поволоклися за нею в клубах крові, акула — таки врізалася в наш стрій і щелепи зімкнулися навколо однієї жінки. Акула відкусила їй ноги і тільки потім померла.
Ледь живу, ми винесли нещасну жінку на берег, де її вже чекали лікарі. Вливши їй повну дозу кровозамінника і препарату «антишок», «Швидка допомога» помчала з постраждалою в госпіталь. Їй треба було пережити агонію вирощування нових ніг. Я вирішив, що хай краще на рибу полює інша риба.
Після того як терапія перестала бути мукою, наше життя у Двері стало досить приємним. Ніякої тобі військової дисципліни. Але було ясно одне — ми як і раніше перебували на службі, ніхто не збирався відправити нас на заслужений відпочинок, і свідомість цього затьмарювала наше життя. Ми були машинами, нас латали і приводили в порядок, щоб знову кинути в пекло. Нам з Мерігей належало відслужити ще по три роки.
Але попереду були ще шість місяців відпочинку. Мерігей виписали на два дні раніше за мене, і вона залишалася в місті, чекаючи моєї черги.
Мої накопичення становили до цього моменту 892746012 доларів. На щастя, на Небесах користувалися електронною кредитною системою, і всі свої надбання я носив у кишені у вигляді маленького пристрою з цифровим індикатором. При покупці речі ви просто вистукували на клавішах кредитний номер продавця і суму, гроші автоматично перераховувалися на його рахунок. Розмірами пристрій не перевищував гаманця і реагував тільки на відбиток вашого великого пальця.
Вся економіка на Небесах була підпорядкована постійній присутності кількох тисяч відпочиваючих солдатів-мільйонерів. Скромний сніданок коштував сотню доларів, кімната в готелі на одну ніч — принаймні в десять разів більше. Оскільки СООН освоїли і володіли Небесами, місцева інфляція була найпростішим способом повернути наші бойові накопичення назад в оборот.
І ми розважалися з веселощами відчаю. Ми взяли напрокат флаєр та туристичні причандали і вирушили в подорож по планеті. Тут було все: прозорі річки, щоб плавати в них, непрохідні джунглі, щоб у них загубитися, луки і гори, полярні льоди і пустелі.
Нас ідеально оберігали мініатюрні силові поля — можна було спокійно спати абсолютно без одягу в самий пік сніжного урагану. Якщо ми хотіли, ми могли їх вимкнути і безпосередньо відчути природу. За пропозицією Мерігей ми перед самим поверненням назад до цивілізації вилізли на гору посеред пустелі, перед цим кілька днів нічого не ївши, щоб загострити сприйняття або притупити його, я до сих пір не впевнений, що саме, — ми сиділи поряд на запаморочливій висоті, пропускаючи крізь себе повільний потік нашого життя. А потім — назад в суєту. Ми побували в кожному місті планети, і кожне було по-своєму прекрасним, але в кінці ми повернулися у Скай і вирішили залишитися там до кінця відпустки.
Чотири тижні ми насолоджувалися повітряною обителлю, спустивши кожен при цьому по півмільярда доларів. Ми ходили в казино, іноді програвали по мільйону за одну ніч, їли і пили все найкраще, що могла нам запропонувати планета, ми випробували все, що тільки не було надто вже моторошним для наших відносно старомодних смаків. Кожен з нас мав особистого слугу з платнею побільше, ніж у генерала.
Веселощі відчаю, як я вже говорив. Адже якщо не відбудеться радикальних змін в ході війни, у нас були мікроскопічні шанси вижити протягом наступних трьох років. Ми були як жертви невиліковної хвороби і намагалися увігнати задоволення цілого життя в якісь півроку.
Хоч і мала, але у
