Безкінечна війна - Джо Холдеман

— Нічого дивного. Тут такі квіти…

— Ні… я маю на увазі всю Женеву. Схоже, всі абсолютно задоволені таким станом речей. Хто…

— Твій брат, наприклад.

— Правильно, але він теж, можна сказати, приїжджий. Я маю на увазі продавців і робітників, і взагалі всіх навколо.

Вона задумалася:

— Не знаю. Мабуть, ти правий. Я не звернула уваги.

— Тебе це не дивує?

— Це не зовсім звичайно… але… — Вона кинула виноградину у ставок, і рибки в переляку шаснули в різні сторони. — Пам'ятаєш, що говорив сержант Ширі? Вони виявляють нехороші нахили психіки ще в дитячому віці і виправляють їх. І будь-яка розсудлива людина буде цілком задоволена таким життям.

Я пирхнув.

— Половина населення не має заняття, а більшість інших виконують штучно придуману роботу, яку можна було би взагалі не робити або передати машинам.

— Але вони мають в достатку їжі, і у них є чим зайняти час і голову. Двадцять шість років тому не було й цього.

— Можливо, — сказав я, не бажаючи сперечатися. — Так, напевно ти права.

І все ж на душі у мене було неспокійно.

ГЛАВА 9

Частину цього і весь наступний день ми провели в штаб-квартирі ООН (само собою, це була «Столиця Світу»), що займала весь верхній циліндр Женеви. Всього, що там знаходилося, неможливо було переглянути і за місяць. Більше тижня пішло би тільки на огляд Музею Людини. Кожна країна була представлена окремою експозицією. Найчастіше поряд був не тільки магазин, де продавалися сувеніри, але й ресторан з фірмовими стравами їхньої кухні. Я боявся, що національні відмінності можуть в цьому світі згладитися. Стало б набагато нудніше, незважаючи на загальний порядок. Добре, що мої побоювання не виправдалися. За цей час ми з Мерігей розробили план на найближче майбутнє. Ми вирішили повернутися в Штати, підшукати собі житло і відправитися в подорож місяців на два.

Коли я звернувся за порадою до мами, як мені знайти квартиру, вона здалася мені дивно збентеженою, як сержант Ширі під час нашої бесіди. Але вона пообіцяла навести довідки у Вашингтоні, коли вона туди повернеться — ма жила у Вашингтоні, не захотіла переїжджати після смерті батька.

Я запитав у Майка, чому всі так неохоче говорять на тему про житло, і він пояснив, що все це — наслідки страшного хаосу, що панував в роки між голодними бунтами і початком Реконструкції. Не вистачало житла, люди тіснилися по дві сім'ї в одній кімнаті навіть у відносно процвітаючих країнах. Ситуація склалася дуже нестійка, і тоді за справу взялася ООН. Спочатку — масова агітаційна кампанія, потім — масова обробка свідомості. Впроваджувалася ідея про те, що жити слід в як можна меншому приміщенні, що грішно навіть хотіти отримати в особисте розпорядження цілу квартиру з кількох кімнат. Звідси і новий стереотип поведінки — нескромно розмовляти на тему про житло.

І до цих пір багато людей зберігають залишки такого впливу, хоча ще десять років тому було проведене розкодування. Залежно від суспільного становища говорити про квартири було неввічливо або навіть образливо для співрозмовника.

Ма повернулася до Вашингтона, Майк відлетів назад на Місяць, а ми з Мерігей залишилися в Женеві ще на два тижні.

Наш літак приземлився в аеропорту Далласа, звідти монорельсом ми дісталися до Ріфтона, міста-супутника, де жила ма.

Після величезного комплексу Женеви Ріфтон справляв приємне враження скромними розмірами, хоча він теж покривав досить велику площу. Його складали будівлі різного типу, в більшості — всього в декілька поверхів, розташовані без видимої системи навколо озера, які потопали в зелені. Всі будівлі з'єднувалися рухомими доріжками з великою куполоподібною будовою, де знаходилися магазини, школи і різні установи. Там ми отримали вказівки, як знайти житло ма — двоквартирний будиночок біля озера.

Ми могли скористатися критою стрічкою доріжки, але замість цього пішли поряд з нею, вдихаючи смачне холодне повітря, що пахло опалим листям. За пластиковою стінкою пропливали люди, старанно позбавляючи нас від здивованих поглядів.

Мама не відгукнулася на дзвінок, але двері виявилися незамкненими. Квартира була досить затишна, навіть простора, за стандартами зорельота. Обстановка була старомодна, минулого століття. Мама спала у себе в спальні, тому ми з Мерігей тихо присіли біля столу у вітальні і почали перебирати журнали.

Раптом із спальні ма долинув різкий кашель. Я постукав у двері.

— Вільям? Я… Заходь, я не знала, що ти приїхав…

Мама напівлежала в ліжку, світло було вимкнуте, всюди в кімнаті — бульбашки і коробочки таблеток. Мама виглядала дуже хворою, блідою, з прорізуючими обличчя зморшками.

Вона закурила сигарету, це, схоже, допомогло їй подолати напад кашлю.

— Коли ти приїхав? Я не знала…

— Ми щойно приїхали… Коли ти захворіла?

— О, дурниця, підхопила вірус у Женеві. Через пару днів все пройде. — Вона знову закашлялась і потягнулася до пляшки з густою червоною рідиною. Всі ліки в кімнаті були з розряду патентованих комерційних засобів.

— Ти була у лікаря?

— У лікаря? О боже, звичайно, ні. Адже вони… це… це дурниця, не треба…

— Дурниця? Це у вісімдесят чотири роки! Господи, ма, ти просто дитина.

Я попрямував до фону на кухні і незабаром з'єднався з лікарнею.

У кубі з'явилося зображення якоїсь дівиці років двадцяти.

— Сестра Дональдсон, загальна служба. — Посмішка у неї була професійна, нерухома. Але тут, схоже, всі звикли посміхатися.

— Моя мати захворіла, її потрібно показати лікарю. У неї…

— Ім'я та номер, будь ласка.

— Бетті Мандела. — Я назвав прізвище по буквах. — Який номер?

— Номер стандарту медобслуговування, будь ласка. Я сходив в спальню і запитав маму:

— Вона говорить, що не пам'ятає.

— Нічого страшного, ми зараз знайдемо її картку. Вона з незмінною посмішкою схилилася до пульта перед собою і набрала на клавішах код.

— Бетті Мандела? — Посмішка у неї перетворилася на усмішечку. — Ви її син? Але ж їй уже за вісімдесят.

— Послухайте, це довго пояснювати. Їй зараз потрібен лікар.

— Ви що, жартуєте?

— Про що ви? — Зі спальні долинув новий напад стримуваного кашлю. — Слухайте, це дуже серйозно…

— Але, сер, місіс Мандела була переведена в нульовий клас терміновості обслуговування ще в 2010 році.

— Прокляття, що це все означає?!

— С-е-р… — Посмішка блискавично затверділа.

— Послухайте. Уявіть, що я прилетів з іншої планети. Що таке «нульовий клас»?

— З іншої… Ой! Я знаю, хто ви! — Вона повернула голову в сторону. — Соня! Біжи швидше сюди! Ти не повіриш, хто… — У простір куба втиснулося ще одне лице, худенька білява дівчина з абсолютно такою ж приклеєною посмішкою. — Пам'ятаєш? По стату передавали сьогодні вранці!

— Так, так, — сказала друга дівиця. — Один з цих