Дюна - Френк Херберт
Пол почав було говорити, але Герцог обірвав його:
— Мені потрібен хтось, кому б я міг розповідати таке, сину, — він зітхнув, озирнувся на висохлий пейзаж, звідки зараз зникли навіть квіти — розтоптані збирачами роси, зів’ялі під раннім сонцем.
— На Каладані ми правили, використовуючи силу моря та повітря, — сказав Герцог. — Тут нам треба зачепитися за силу пустелі. Це твій спадок, Поле. Що буде, коли зі мною щось трапиться? Наш Дім не стане відступником, він стане Домом партизанської війни… Він тікатиме, за ним полюватимуть.
Пол шукав потрібні слова, але не знав, що казати. Він ніколи не бачив батька в настільки пригніченому стані.
— Щоб утримати Арракіс, — сказав Герцог, — доводиться мати справу з рішеннями, які можуть коштувати самоповаги. — Він указав із вікна на зелено-чорний стяг Атрідів, що спустошено висів на флагштоку скраю від летовища. — Цей благородний прапор може стати символом багатьох лихих речей.
Пол ковтнув пересохлим горлом. Батькові слова повнилися марнотою, відчуттям такого фаталізму, що він спустошував груди хлопчика.
Герцог дістав тонізувальну пігулку і проковтнув її, не запиваючи.
— Влада та страх, — сказав він. — Ось знаряддя державної сили. Потрібно наказати, щоб тебе краще підготували до партизанської війни. У цьому фільмокліпі вони кличуть тебе «Магді», «Лісан аль-Гайб» — у крайньому разі зроби ставку на це.
Пол дивився на батька й спостерігав, як його плечі розправлялися під дією пігулки, але він не міг забути слова страху та сумнівів.
— Що ж затримало цього еколога? — пробурмотів Герцог. — Я наказав Зуфірові привести його зрання.
15
Одного дня мій батько, Падишах-Імператор, узяв мене за руку, і я відчула, що він стривожений — матір навчила мене розпізнавати подібне. Він повів мене Залою портретів до его-проекції Герцога Лето Атріда. Я помітила подібність між ними — моїм батьком і чоловіком на портреті: обидва з тонкими, елегантними обличчями та різкими рисами, на тлі яких особливо вирізняються холодні очі. «Принцесо, доню, — мовив батько, — мені б хотілося, щоб ти була старшою, коли цей чоловік обирав собі жінку». Тоді батькові виповнився сімдесят один рік, та виглядав він не старшим за людину на портреті, а мені було чотирнадцять, і все ж таки я здогадалася тієї миті, що потай батько хотів, аби Герцог став йому за сина, і ненавидів політичні умовності, які зробили їх ворогами.
Принцеса Ірулан. У домі мого батька
Перша зустріч із людьми, яких йому наказано було зрадити, вразила доктора Кайнса. Він пишався, що був ученим, для якого легенди здавалися лише цікавими ключами до культурних коренів. Але юнак так чітко відповідав стародавньому пророцтву. У нього були «запитальний погляд» і вираз «стриманої щирості».
Звісно, пророцтво передбачало широту інтерпретацій: має Богиня Матір привезти Месію із собою чи народить Його вже тут, на Арракісі? І все ж таки зберігалася дивовижна відповідність між передбаченнями та людьми.
Вони зустрілися зранку біля приміщення адміністрації арракінського летовища. Непримітний орнітоптер приземлився неподалік і м’яко дзижчав у режимі очікування, наче сонна комаха. Біля нього стояв охоронець Атрідів із оголеним мечем. Через увімкнений щит повітря слабко коливалося навколо нього.
Кайнс насмішкувато зиркнув на щит, міркуючи: «В Арракіса для них є кілька сюрпризів!»
Планетолог підвів руку, наказавши своєму охоронцю-фримену відійти. Кайнс рушив до входу в будівлю — темну діру у вкритій пластиком скелі. «Цей моноліт такий беззахисний, — подумав він. — Печера набагато зручніша».
Його увагу привернув рух біля входу. Він зупинився, щоб поправити плащ і застібку дистикоста на лівому плечі.
Вхідні двері широко прочинилися. Швидко вийшли важко озброєні охоронці Атрідів — усі з паралізаторами, дротиками, мечами й щитами. За ними йшов високий чоловік із яструбиним обличчям, смаглявою шкірою і темним волоссям. На ньому був плащ джубба з гербом Атрідів на грудях. Чоловік носив його неправильно, що одразу видавало в ньому чужинця, незвичного до цього вбрання. Плащ прилипав до обтягнених дистикостом ніг. Ритму його кроків бракувало вільного похитування.
«Магді знатиме про те, що інші не можуть бачити», — казало пророцтво.
Кайнс похитав головою, переконуючи себе: «Вони просто люди».
Разом із ними вийшов іще один чоловік, також убраний для пустелі. Кайнс упізнав його — це Ґурні Галлек. Кайнс глибоко вдихнув, щоб угамувати неприязнь до Галлека, який повчав його, як поводитися з Герцогом і його спадкоємцем.
«Герцога можеш називати „мілорд“ або „сір“. „Ясновельможний“ — це також правильно, але зазвичай цей титул уживають під час урочистостей. До сина можна звертатися „молодий пан“ або „мілорд“. Герцог — людина дуже терпелива, та фамільярності не любить».
Доки група наближалася, Кайнс міркував: «Скоро вони дізнаються, хто на Арракісі господар. Наказали своєму ментатові півночі допитувати мене, так? Сподіваються, що я відкрию їм премудрості добування прянощів, правда ж?»
Ухил Хаватових запитань не сховався від Кайнса. Їх цікавили імператорські бази. Очевидно, чужинці дізналися про них від Айдаго.
«Я накажу Стілґарові надіслати цьому Герцогові голову Айдаго», — мовив сам до себе Кайнс.
Герцогська група була тепер на відстані кількох кроків від нього, їхні ноги в пустельних черевиках тиснули на пісок.
Кайнс поклонився.
— Мілорде Герцогу.
Наближаючись до самотньої постаті біля орнітоптера, Лето ретельно оглянув її. То був високий худорлявий чоловік, убраний у вільний пустельний плащ, дистикост і низькі черевики. Свій каптур він відкинув назад, відкривши довге волосся піщаного кольору та рідку бороду. Під густими бровами виднілася бездонна синь очей. Посеред очниць темніли рештки зіниць.
— Ви еколог, — мовив Герцог.
— Тут ми надаємо перевагу старому титулу, мілорде, — сказав Кайнс. — Планетолог.
— Як скажете, — мовив Герцог і зиркнув на Пола. — Сину, це Суддя Зміни, арбітр у суперечках, людина, призначена, щоб стежити, що ми в усьому дотримуємося закону, перебираючи на себе владу у феоді, — він поглянув на Кайнса. — А це мій син.
— Мілорде, — сказав Кайнс.
— Ви фримен? — запитав Пол.
Кайнс усміхнувся.
— Мене приймають і в селищі, і в січі, юний пане. Але я перебуваю на службі Його Величності як Імперський Планетолог.
Пол кивнув, уражений силою цієї людини. Галлек указав Полові на Кайнса з вікна верхнього поверху адміністративної будівлі:
— Чоловік, оточений фрименським ескортом, — той, який крокує до орнітоптера.
Пол поквапцем оглянув Кайнса через бінокль і зауважив прямий, стиснутий рот і високе чоло. Галлек прошепотів Полові на вухо:
— Дивний тип. У нього специфічне мовлення — він карбує слова, а не згладжує гострі кути — сказав, наче лезом відтяв.
А Герцог позаду нього мовив:
— Науковець.
Тепер, на відстані лише
