Срібний трон - Клайв Стейплз Льюїс

– Цілком ймовірно, друже простокваку, – згодився принц. – Коли наші мечі відрубали чаклунці голову, ми покінчили з усіма її чаклунськими витівками. І тепер Темне королівство розпадається на друзки. Ми з вами спостерігаємо загибель Підляндії!

– Ваша правда, ваша високосте, – підтакнув Трясогуз, – ось тільки б часом і кінець світу не настав!

– А ми що – збираємося стояти тут і чекати? – роззявила рота Джил.

– Певно, що ні, – заспокоїв її принц. – Скоріш до стайні, до тої, що у внутрішньому дворі, – треба рятувати мого Вуглика та чаклунчину Сніжинку (неабияких кровей конячка і, мушу сказати, гідна ліпшої хазяйки). Будемо сподіватись, що нам вдасться вибратись на високогір’я, а тоді вже прохатимемо долю, аби знайшовся вихід назовні. Якщо знадобиться, коні можуть і двох вершників витримати, і з течією поборотися…

– Хіба ваша високість не вдягнеться в обладунки? – занепокоївся Трясогуз. – Щось мені не до вподоби вигляд отієї публіки. – Із цими словами він вказав на вулицю.

Усі опустили очі вниз і побачили, що з боку гавані наближався натовп із сотні непевних фігур. Тепер, коли вони наблизились, стало видно, що то землюки. Але вони не надто скидались на стовпище роззяв, а скоріш були схожі на солдатів, що біжать в атаку, хутко перебігаючи від одного укриття до іншого, щоб у них не поцілили із бійниць фортеці.

– Очі б мої більше не бачили тих ваших обладунків, – відповів принц. – Мені в них – мов у залізному карцері, тільки що пересувному. Від них за тисячу кроків тягне чаклунством і неволею. А щитом я, мабуть-таки, не стану нехтувати.

Він вийшов із кімнати і за мить повернувся – очі його блищали якось дивно, по-новому.

– Друзі, погляньте-но, – вимовив він та подав їм щит. – Годину тому він був чорним та без герба, а тепер дивіться…

Щит виблискував сріблом, а на тлі його виділялося зображення Лева, червоніше за кров та вишні. Принц промовив знову:

– Без жодного сумніву, це є ознакою того, що нам покровительствує Аслан, і не має значення – призначено нам жити чи померти. Тепер, за моїм розумінням, нам належить стати на коліна та поцілувати його світлий образ; після цього потиснемо одне одному руки – так, як заведено у друзів перед розлукою. І вперед – до міста, а там хай буде як буде.

Усі зробили так, як їм наказав принц. А Бяклі, потиснувши руку Джил, промовив:

– Прощавай, Джил! Вибач, що я був таким боягузливим грубіяном. Хочу вірити, що ти дістанешся додому живою й неушкодженою.

На що Джил йому відказала:

– Прощавай, Юстасе! Вибач, що я поводилася, мов свиня.

Вони вперше назвали одне одного на ім’я – у школі звертатись таким чином було не заведено.

Принц прочинив двері, і всі вийшли на сходи. Юнаки й простоквак оголили мечі, а Джил дістала свій ніж. Челядь кудись зникла – у величезній залі, куди з покоїв принца спускалися сходи, не було ані душі. Канделябри, як і раніше, світили, і в їх тьмяному та сумовитому світлі всі четверо востаннє пройшли численними галереями та сходами палацу. Галас із вулиці сюди майже не долітав. У спустошеному палаці запала гробова тиша, і, лише завернувши за ріг і потрапивши до величезної зали на першому поверсі, вони зіткнулися з першим землюком: товстою безбарвною істотою, з обличчям, мов свиняче рило, що жадібно давилося об’їдками зі столу. Він по-поросячому завищав та забився під стіл – дуже вчасно, бо простоквак саме збирався вхопити його за хвіст. Звідти землюк чкурнув у дальні двері – так хутко, що його й не наздогнати.

Із великої зали вони вийшли на подвір’я. Джил, що на канікулах вчилася їздити верхи у спеціальній школі, одразу ж почула запах стайні (дивно було в такому місці чути настільки приємний знайомий та не оманливий запах). Аж тут Юстас загорланив:

– Ой, подивіться лишень туди!

Звідкись із-поза стін замку в небо злетіла яскрава ракета й розсипалася зеленими зірочками.

– Фейерверк! – здивовано вигукнула Джил.

– Овва, – здивовано похитав головою Юстас, – можу заприсягнутися, що не розваг заради землюки пускають ракети – мабуть, це якийсь сигнал.

– Не здивуюся, якщо нам той сигнал рогом вилізе, – зітхнув Трясогуз.

– Друзі, – звернувся до всіх принц, – коли людині трапляється пригода на зразок цієї, вона має відкинути і страх, і надію, бо інакше смерть чи свобода знайдуть її запізно, коли честь та совість буде вже загублено. Гей, гей, мої красуні! – він відчинив двері стайні. – Гей, мої рідненькі! Легше, Вуглику! Не бійся, Сніжинко! Про вас не забули!

Обох коней надзвичайно перелякали незвичні спалахи світла і галас. Джил, що до того з таким пострахом думала про те, що доведеться переповзати з однієї печери в іншу, безбоязно пройшла поміж двох звірів, що хрипіли та били копитами, та допомогла принцу осідлати їх та загнуздати. На вигляд коні були справжніми красенями – нетерпляче закидали головами, коли їх вивели на подвір’я. Джил здерлася на Сніжинку, за нею вмостився простоквак. Юстас разом із принцем скочили на Вуглика, і під гучний цокіт копит усі четверо виїхали через парадний в’їзд на вулицю.

– Що ж, згоріти не судилося… Нема злого, щоб на дороге не вийшло, – зауважив Трясогуз, вказуючи направо – там, за кілька кроків від них, просто коло стін будинків, плюскотіла вода.

– Будьте мужніми, друзі! – підбадьорив їх принц. – Дорога тут різко йде вниз, тож вода піднялась лише до половини найвищого схилу в місті. До того ж то вона так піднялась на перші півгодини, а за останні дві – може, лише зовсім трішки. Я більше боюся от чого… – він вказав мечем на здоровенного землюка із кабанячими іклами, що разом із шістьма іншими землюками, різними за статурою та розмірами, щойно вигулькнули з провулку й одразу ж сховалися в тіні будівель, аби їх не помітили.

Принц їхав верхи попереду, скерувавши свого коня трохи ліворуч від червоної заграви. Він збирався об’їхати пожежу (звісно, якщо то взагалі була пожежа) та виїхати на плато, сподіваючись, що звідти вони знайдуть шлях до підкопу. На відміну від інших, принц почувався чудово. Дорогою він насвистував та наспівував уривки зі старовинної балади про принца древляндського Коріна на прізвисько Громобій. Правду кажучи, він був такий щасливий, що нарешті звільнився від тривалих чарів, і тепер усі інші небезпеки здавалися йому грою, чого не можна сказати про