Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

Я вилетів у коридор.

— Товаришу Артем’єв! Вам листі — почув я за собою голос. Молоденька дівчина-“листоноша” простягнула мені конверт. Я жадібно його вхопив. Це був перший лист, який я одержав на Зірці Кец. Поштова марка. Штемпель — Ленінград. У мене від хвилювання забилося серце.

— Лист з Ленінграда, — сказала дівчина. — Я ніколи не була в цьому місті. Скажіть, гарне місто?

— Чудове місто! — з запалом відповів я. — Це найкраще місто після Москви. Але мені воно подобається навіть більше, ніж Москва.

І я захоплено почав розповідати їй про чудові нові квартали Ленінграда, що підступили до Стрельні і Пулковських висот, про його дивовижні парки, про мальовничі канали, що надають йому вигляду Венеції, про метрополітен, про ленінградське повітря, зовсім очищене від кіптяви фабричних димарів та пилу, про скляні перекриття, що захищають пішохода від вітру на численних мостах, про зимові сади для дітей, про першокласні музеї, театри, бібліотеки…

— Навіть клімат його покращав, — казав я. — Торфові болота на сотні кілометрів навколо осушено, заболоченим річкам та озерам надано культурного вигляду, деякі канали в межах міста засипано і перетворено на алеї або вкрито суцільними мостами-автострадами. Вологість повітря значно зменшилась, а чистота його дала ленінградцям додатковий сонячний пайок. Тепер у нас кожному легковому й вантажному автомобілю, що в’їжджає в межі міста, колеса обмивають водою, щоб вони не заносили до міста грязі й пилу.

— Неодмінно побуваю в Ленінграді, - сказала дівчина і, кивнувши головою, “пурхнула” геть.

Я розпечатав листа. Мій лаборант повідомляв мене, що в лабораторії закінчується ремонт. Ставиться нове обладнання. Покінчивши з установкою новітньої апаратури, лаборант разом з професором Габелем їде до Вірменії, бо на моє швидке повернення вони втратили надію.

Я був схвильований. Може, покинути все і полетіти на Землю?

Поява Крамера змінила напрям моїх думок. А коли я побачив оранжерею, то зразу забув про все. Велике враження справила вона на мене.

Але потрапив я туди не зразу. Крамер запропонував мені одягти “водолазний” костюм, хоч і більш полегшеного типу, ніж для вилазок у міжпланетний простір. У костюмі був радіотелефон.

— В оранжереї тиск значно нижчий, ніж тут, — пояснив Крамер. — І в її атмосфері далеко більше вуглекислоти. На Землі вуглекислота становить всього лише одну тритисячну частину атмосфери, в оранжереї — три сотих, а в деяких відділах — ще більше. Це вже шкідливо для людини. Та зате для рослин!.. Ростуть, як у кам’яновугільному періоді.

Крамер раптом залився безпричинним довгим сміхом, навіть занадто довгим, як мені здалося.

— У цих скафандрах, — сказав він, коли приступ сміху минув, — є радіотелефон, і тому нам не треба буде притуляти голови одну до одної, щоб розмовляти. Незабаром такий радіотелефон матимуть і міжпланетні скафандри. Це дуже зручно, правда? Його сконструювала, здається, ваша знайома, яку ви привезли з Землі.

Крамер підморгнув мені і знову зареготав.

“Невідомо, хто кого привіз, — подумав я. — І чого Крамер сьогодні так дико регоче?..”

Ми пройшли крізь атмосферну камеру і, не поспішаючи, рушили довгим коридором, що сполучає ракету з оранжереєю.

— У нас кілька оранжерей, — говорив Крамер не вгаваючи. — Одна довга, яку ви бачили підлітаючи. Ха-ха-ха! Пам’ятаєте, як ви мало не залетіли в безповітряний простір і я прив’язав вас, як собачку? Зараз ми йдемо до нової, конічної оранжереї. В ній, як і на ракеті, існує вага, але зовсім незначна. Всього тисячна частка земної. Листок, відірвавшись від дерева на висоті метра від ґрунту, падає цілих двадцять секунд. Але цієї сили ваги цілком досить, щоб усі покидьки й пил осідали вниз і щоб достиглі плоди падали додолу, а не літали в просторі… Ви ще не купались у “невагомій ванні”? Чудово! “Пішов купатись Веверлей!..” — раптом заспівав він і знову зайшовся диким реготом. — Адже в нас є ще кілька дослідних лабораторій, де сили ваги зовсім немає. Там і ванна… Ну ось ми і прийшли. “Завісу скинуто…”- продекламував він, відчиняючи двері.

Спочатку мене засліпило світло. Потім, придивившись, я побачив колосальних розмірів тунель, що розширявся, немов лійка. Вхідні двері були біля вузької основи цієї лійки. На протилежному кінці вона замикалась величезною скляною півсферою, оберненою назовні.

Крізь скло лилися потоки світла. Сила його була надзвичайна. Ніби тисячі прожекторів під час кінозйомок засліплювали очі. Стіни тунелю утопали в зелені найрізноманітніших відтінків — від яскраво-смарагдового до майже чорного. Цей зелений килим прорізували вузькі місточки з легеньким алюмінієвим поруччям. Видовище було чудове. Але ще більше здивувався я, коли ближче ознайомився з окремими рослинами. Я, біолог, ботанік, що спеціально вивчав фізіологію рослин, виявляється, не мав і найменшого уявлення про те, до якої міри рослини можуть бути податливим, “пластичним” матеріалом, як може змінитись їх зовнішній вигляд і внутрішня структура.

Мені хотілося уважно і спокійно все оглянути. Але над вухом надокучливо дзижчав Крамер:

— Це все Шликов! Він — геній. Скоро в нього рослини танцюватимуть на задніх ніжках, як собачки, і співатимуть по-солов’їному. Вимуштрує! “Зернові хліби, — каже він, — використовують одну шістдесяту частку сонячної енергії, а банан у сто разів більше. І справа не тільки в кліматі. Можна примусити всі рослини підвищити використання сонячної енергії в сотні разів”.

— Він уже мені казав про це, — спробував я спинити потік красномовності Крамера, але той не вгамовувався:

— Шликов досяг цього. А наслідки? Чи не бажаєте ви подивитися на цей екземпляр? Що ви про нього скажете? Ха-ха-ха!

Я стояв у мовчазному здивуванні. Переді мною був кущ заввишки з людину; листя з долоню, а червоні соковиті плоди завбільшки з великий кавун нагадували суниці. Це й були велетенські суниці. Кущик не стелився по землі, а підіймався вгору. На тонкій стеблині висіли ці величезні плоди. (Ось що значить відсутність ваги!). Деякі з них були зовсім червоні, інші ще не достигли.

— Щодня ми знімаємо десяток таких “ягідок” з одного цього куща — цокотів Крамер. — Одні знімаємо, інші достигають. Лізуть увесь час. Наші рослини не знають навіть того двотижневого відпочинку, що його мають на Землі тропічні рослини. Давай і давай! Вбирай сонячне проміння,