Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

Ось і кінець каньйону. Переді мною новий каньйон, яскраво освітлений Сонцем і вкритий суцільним зеленим килимом. Мабуть, увесь мох переповз сюди з затінених місць. Гидкий мох! Я більше не хотів дивитись на нього, але скрізь мої очі зустрічали зелений колір, від якого рябіло в очах…

А може, це й є каньйон, яким я йшов сюди, але його зараз важко пізнати, бо він став зелений?

Новий поворот — вузька ущелина, що поринула в глибоку пітьму. Крізь нагрітий сонячним промінням костюм, на мене війнуло холодом. Чи, може, це нерви розгулялися?..

Куди ж тепер іти? Позаду, за двома поворотами, урвище. Спереду — темний, вузький, невідомий каньйон.

Я відчув страшенну кволість і знеможений сів на горбкуватий камінь. Раптом камінь піді мною заворушився і поповз… Я схопився, як ужалений. Мої нерви були надто напружені. Живий камінь! Нова тварина! Нове сенсаційне відкриття! Але в цю хвилину мені було не до відкриттів. Я дозволив втекти невідомій тварині, навіть не глянувши на неї. І, як автомат, пішов далі.

Я навіть не думав про те, куди йду. Іноді мені здавалось, що кисень у балоні вичерпується. Наставала ядуха. Тоді я спинявся і хапався за груди. Потім це проходило. Нерви, нерви! Якби на Місяці була атмосфера, пружне середовище, хоч би й непридатне для дихання Можна було б бити каменем об камінь, закликаючи на допомогу. Атмосфера могла б передати відсвіти — “заграву” прожекторів ракети. Проте зараз це не допомогло б: з неба лилося сліпуче сонячне світло, від якого можна було б осліпнути, коли б не димчасте скло скафандра.

У той момент, коли я в цілковитому розпачі чекав близької смерті, я несподівано побачив великий каньйон. Я зрадів, ніби вийшов на Великий проспект Васильєвського острова.

Оце так удача! Чи не інстинкт вивів мене, коли я кинув мудрувати й вираховувати?

Однак моя радість скоро знову змінилась тривогою. В який бік іти? Праворуч чи ліворуч? Зовсім утратив орієнтацію! Спробував був звіритись на свій “інстинкт”, але цього разу він мовчав. Крок праворуч — інстинкт не заперечує, крок ліворуч — те саме.

Довелося знову вдатися по допомогу до “верхньої кори головного мозку” — міркувати. Коли я вийшов з ракети, то повернув праворуч. Отже, тепер треба звернути ліворуч. Піду ліворуч.

Так я йшов, мабуть, не менше як годину. Голод давався взнаки. А кінця каньйону все ще не було видно. Адже перший раз я йшов до повороту менше ніж півгодини. Значить, іду не в той бік. Повернути назад? Скільки згаяного часу! Я продовжую вперто йти вперед. Раптом каньйон звузився. Ясна річ — іду не в той бік. Назад швидше!

Сонце вже пекло нестерпно. Довелося накритись білим плащем. Голод дедалі більше мучив мене, почала позначатись і втома, але я стрибав і стрибав, ніби за мною гнались невідомі страховища. І раптом переді мною розколина. Вона невелика, через неї можна перескочити. Але цієї розколини я не зустрічав, коли йшов сюди! Чи, замислившись, я перестрибнув, не помітивши її? Холодний піт укрив моє тіло. Серце гарячково забилося. Гину! Я мусив лягти, щоб трохи відпочити і заспокоїтися. З чорного неба на мене дивилось синє мертве Сонце. Воно так само байдуже освітлюватиме мій труп… Ні, ні! Я ще не вмер! У мене є запас кисню і енергії. Схопився, одним махом перелетів через розколину і побіг… Куди? Вперед, назад — однаково, аби рухатися!

Каньйон розширявся. Я стрибав безупинно не менше як годину, поки не впав, украй знеможений. І тут уперше справді відчув недостачу повітря. Це вже не було самообманом. Рухаючись, я надто багато витрачав кисню, і запас його вичерпався передчасно.

Кінець, кінець… Прощавай, Тоню!.. Вірменія…

У голові почало паморочитись…

І раптом я побачив над собою яскраво освітлений Сонцем бік нашої яйцевидної ракети. Мене шукають! Я врятований! Зібравши останні сили, схоплююся, махаю руками, кричу, зовсім забувши про те, що мій крик не піде далі скафандра… Та радість згасла так само швидко, як і спалахнула: мене не помітили. Ракета пролетіла над каньйоном і зникла за вершиною гори…

Це був останній спалах енергії. Потім мене охопила байдужість. Позначилась недостача кисню. Тисяча синіх сонць замиготіли перед очима. У вухах зашуміло, і я знепритомнів.

Не знаю, скільки часу пролежав я непритомний.

Потім, ще не розплющуючи очей, я глибоко зітхнув. Живлющий кисень вливався в мої легені. Я розплющив очі і побачив над собою нахилене обличчя Соколовського. Він стурбовано дивився в скло мого скафандра. Я лежав на підлозі в нашій ракеті, куди, очевидно, мене перенесли. Але чому ж вони не знімають з мене скафандр?

— Пити… — промовив я, не розуміючи, що мене не чують. Але Соколовський, мабуть, з руху губ зрозумів мою просьбу. Він посадив мене в крісло і, притуливши свій скафандр до мого, сказав:

— Ви, звичайно, хочете пити і їсти?

— Так.

— На жаль, доведеться потерпіти. У нас аварія. Гірський обвал в ущелині трохи пошкодив ракету. Каменями вибито у вікнах шибки.

Я пригадав бокові удари, які відчув, коли ми вилітали з “ущелини Смерті”. Тоді я не звернув на них уваги.

— У нас є запасні шибки, — казав далі Соколовський, — але, щоб вставити їх і запаяти, потрібно багато часу. Словом, ми швидше дістанемося до нашої великої ракети. Місячну подорож доведеться закінчити.

— Але навіщо ж ви перенесли мене в ракету?

— Для того, — відповів Соколовський, — що мені доведеться розвинути дуже велику космічну швидкість, щоб за дві-три години доставити вас на місце. Вибухи будуть сильні, вага тіла збільшиться в багато разів. А ви занадто кволі і не вдержитесь на верхній площадці. Та й професор Тюрін теж буде разом з вами в кабіні.

— Який я радий, друже мій, що ви живі! — почув я голос Тюріна. — Ми вже втратили надію знайти вас…

В цьому голосі була несподівана теплота.

— Тепер ляжте краще на підлогу. Я теж ляжу з