Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

— Ось, познайомся, Джипсі, - сказав Фалєєв, відводячи свої очі від уважних очей собаки. — Наш новий товариш — Артем’єв.

Я думав, що Фалєєв звертається до собаки з такими словами жартома, як це робить багато любителів собак. І я вже зробив рух рукою, щоб погладити Джипсі по його лисій голові. Як я здивувався, коли собака кивнув мені головою і простяг лапу! Я був такий вражений, що моя простягнута рука застигла на мить у повітрі. І замість того, щоб погладити Джипсі, як звичайного собаку, я, переборовши себе, ввічливо потиснув його теплу безволосу лапу, хоч потискування рук на Кеці й було скасовано.

— Щенята Діани нагодовані? — спитав Фалєєв.

Собака заперечливо похитав головою.

— Чому? Соски з молоком не принесено?

Джипсі ствердно кивнув головою.

— Ну, тоді лети, Джипсі, натисни сьому кнопку. Виклич Олю і піджени її.

Собака, глянувши на мене допитливим поглядом, полетів назад. Я відчув, що, серце у мене забилося частіше.

— Бачили? — тихо спитав Фалєєв. — Усе розуміє. Тільки відповідати не може. Мовного апарата не набув. Доводиться розмовляти за системою запитань-відповідей. Зате в розвитку мозку стався колосальний стрибок. Справді, моторошно з таким собакою! Я стараюсь жити з ним у згоді. Мене він ніби любить, а Крамера чомусь не злюбив. Побачить — сердито гляне і летить від нього. Джипсі сам, видно, мучиться, що говорити не може. Тут уже мені доводиться його собачу мову вивчати.

В глибині лабораторії почувся уривчастий гавкіт.

— Ось, бачите, отак він мене кличе. Щось там не гаразд! Летімо до нього!

До гавкання Джипсі приєдналось щеняче верещання. Ми швидко помчали по лабораторії.

Щеня з перетинчастими лапами просунуло один палець у сітку і не могло його витягти. Воно одчайдушно вищало, дивлячись на нас поглядом дитини. Джипсі метушився навколо, намагаючись своїми довгими пальцями витягнути лапу щеняти, але це йому не вдавалось. Ми прийшли на допомогу і спільними зусиллями витягли палець.

Я вирішив “поговорити” з Джипсі.

— Джипсі! — Як важко витримати погляд цих очей! — Ти не вмієш говорити? Хочеш, я буду вчити тебе?

Джипсі швидко закивав головою, і мені здалося, що в очах його блиснула радість. Він підлетів до мене й лизнув мою руку.

— Це значить, що він дуже задоволений. Я бачу, ви будете з ним друзями, — сказав Фалєєв. — Ну, то як, товаришу Артем’єв, де ви маєте намір працювати? В лабораторії фізіології рослин чи тут?

— Нехай вирішить Шликов, — сказав я. — А тим часом мені доведеться попрацювати в оранжереї. До побачення, товаришу Фалєєв! До побачення, Джипсі!..

Решту дня я провів в оранжереї. Крамер був у похмурому настрої і зі мною не розмовляв. Він мовчки порався біля кущів полуниць. Коли Зоріна підлітала до мене з яким-небудь запитанням, Крамер похмуро стежив за нею і за кожним моїм рухом. Важко працювати в таких умовах! Я вирішив просити Шликова перевести мене в лабораторію фізіології тварин.

Коли я звернувся з своїм проханням до Шликова, він дуже зрадів.

— Я вирішив значно збільшити штат зоолабораторії, - сказав він. — В оранжерею я пошлю нових працівників, які сьогодні прибувають з Землі. А ви йдіть до Фалєєва. Не розумію, що з ним сталося? З кожним днем він стає безтолковішим і неуважнішим. З ним діється щось недобре.

— На мій погляд, не тільки з ним, — зауважив я.

— А з ким ще? — спитав Шликов, підводячись на своїй канапі.

— З Крамером. Це була перша людина, з якою я познайомився на Кеці. Тоді він був зовсім інший. А тепер я не пізнаю його. Він став дражливий, недовірливий, неврівноважений. Мені здається, з його психікою не гаразд, — сказав я.

— Не знаю… Я рідко бачу його. Але коли ви вважаєте, то треба буде показати його Меллер. До Фалєєва я переводжу й нову співробітницю — Зоріну.

— Зоріну? — вигукнув я.

— А чому б ні? Ви маєте щось проти неї?

— Проти неї — ні, нічого не маю, — відповів я. — Але, мені здається, що Крамер виявляє недоброзичливість.

Почалося трудове життя.

Я з захопленням працював у зоолабораторії.

Вечорами і вихідними днями ми розважалися в клубі, в громадському саду, в кінотеатрі, в гімнастичному залі. Молодь влаштовувала “шаради”. Робили “верблюда” з трьох чоловік, загорнутих скатертиною. Зоріна сідала на верблюда і, поганяючи, мчала коридором. Одне слово, розважались, як діти. “Старі” не відставали від “молоді”. Лише Крамер поводився, як і раніше, дивно. Він то реготав, як божевільний, то раптом поринав у глибоку задуму. Ні, це не тільки ревнощі. Мені він дав спокій, хоч і далі стежив за кожним моїм кроком.

Я познайомився з багатьма кецівцями і навіть мав друзів. Дедалі більше полюбив “небесне” життя-буття і Нудився тільки за Тонею.

Зрідка я говорив з нею телефоном. Вона казала мені, що чорнобородий все ще літає десь між Марсом і Юпітером, в кільці астероїдів, але незабаром прилетить на Кец, і що вона зробила якесь чергове “надзвичайне відкриття”.

Мої нові друзі познайомили мене з небесною колонією. Молодий інженер Карибаєв запрошував відвідати завод, де він працював.

— Чудова споруда, — казав він з невеликим акцентом. — Ціла планетка. Куля. Велика куля! Тільки ми живемо не на поверхні, а всередині кулі. Вона має діаметр у два кілометри. Куля поволі обертається. Від обертання утворюється сила ваги — одна сота земної. Незначна вага дала можливість нам поставити найскладніші виробництва. У нас закони важеля, рідких тіл та газів не ускладнюються вагою. Звуки і взагалі різні коливання поширюються, як на Землі. Барометр, правда, не працює, але він нам і не потрібний. Годинник, ваги — пружинні. Масу можна визначити і на відцентровій машині. Магнітні, електричні та інші сили діють ясніше, ніж на