Туманність Андромеди - Іван Антонович Єфремов
П’ятдесят п’ять годин стогнали стіни корабля од вібрації анамезонних моторів, поки лічильники не показали швидкості в дев’ятсот сімдесят мільйонів кілометрів на годину – близької до межі безпеки. Віддаль од залізної зірки за земну добу зростала більше – ніж на двадцять мільярдів кілометрів. Важко передати те полегшення, яке відчували всі тринадцять мандрівників після тяжких випробувань. Радість звільнення була неповною: чотирнадцятий член екіпажу – юна Ніза Кріт нерухомо лежала в напівснінапівсмерті у відгородженому відділенні госпітальної каюти…
П’ять жінок корабля – Інгрід, Лума, другий електронний інженер, геолог і вчителька ритмічної гімнастики Йоне Мар, яка виконувала ще обов’язки розподілювача харчування, повітряного оператора й колектора наукових матеріалів, – зібралися наче на стародавній похоронний обряд. Тіло Нізи, звільнене від одягу, поклали на товстий килим. Килим поклали на повітряний матрац, помістили в круглий купол з блідорожевого силіколу. Точний прилад – термобарооксистат[45] – міг роками підтримувати потрібну температуру, тиск і режим повітря всередині товстого ковпака. М’які гумові виступи утримували Нізу в одному положенні, змінювати яке лікар Лума Ласві збиралася один раз на місяць. Найбільше слід було остерігатися омертвілих пролежнів, можливих при абсолютній нерухомості. Тому Лума вирішила встановити нагляд за тілом Нізи і відмовилась на перші рікдва подорожі від тривалого сну. Каталептичний стан Нізи не минав. Єдине, чого зуміла добитися Лума Ласві, – це прискорення пульсу до удару на хвилину. Хоч яким незначним було таке досягнення, воно давало можливість усунути шкідливе для легенів насичення киснем.
Минуло чотири місяці. Зореліт ішов точно визначеним курсом, обходячи район вільних метеоритів. Екіпаж, змучений пригодами й непосильною працею, поринув у семимісячний сон. Цього разу не спало не три, а чотири чоловіки, – до чергових Ерга Ноора і Пур Хісса приєдналися лікар Лума Ласві та біолог Еон Тал.
Начальник експедиції, що вийшов з найважчого становища, в якому будьколи опинялися зорельоти Землі, відчував себе самотнім. Уперше в житті чотири роки шляху до Землі здалися йому нескінченними. Він не збирався обдурювати самого себе, бо тільки на Землі сподівався врятувати свою Нізу.
Ерг Ноор довго відкладав те, що зробив би на другий день відльоту, – перегляд електронних стереофільмів з «Паруса». Йому хотілося разом з Нізою побачити й почути перші звістки планет синьої зірки, літніх ночей Землі. Щоб Ніза разом з ним прийшла до здійснення найсміливіших романтичних мрій минулого й сучасного – відкриття нових зоряних світів – майбутніх далеких островів людства…
Фільми, зняті за вісім парсеків від Сонця вісімдесят років тому, що пролежали у відкритому кораблі на чорній планеті – Тзірки, збереглися чудово… Півкульовий стереоекран поніс глядачів туди, де сяяла високо над ними голуба Вега.
Швидко змінювались короткі сюжети – виростало сліпучоблакитне світло, і йшли недбалі хвилинні кадри з життя корабля. За обчислювальною машиною сидів двадцятивосьмирічний начальник експедиції, провадили спостереження ще молодші астрономи. Ось обов’язкові щоденні спорт і танці, доведені членами експедиції до акробатичної досконалості. Насмішкуватий голос пояснив, що першість на всьому шляху до Веги лишалася за біологом. Справді, ця дівчина з коротким лляним волоссям показувала дуже важкі вправи.
Скупий літопис життя експедиції швидко промайнув. Посилювачі світла в проекційному апараті почали дзижчати; фіолетове світло горіло так сліпуче, що навіть тут, у його блідому відображенні, люди змушені були надіти захисні Окуляри. Зірка – майже втричі більша за Сонце діаметром і масою – колосальна, дуже сплюснута, вона шалено оберталася з екваторіальною швидкістю триста кілометрів на секунду. Куля неймовірно яскравого газу з поверхневою температурою одинадцять тисяч градусів простерла на мільйони кілометрів крила перлисторожевого вогню. Здавалося, що промені Веги відчутно били й давили все, що потрапляло на їхньому шляху, летіли в простір могутніми списами завдовжки мільйони кілометрів. У глибині їх сяйва ховалась найближча до синьої зірки планета. Але туди, в цей океан вогню, не міг поринути жодний корабель Землі або її сусідів по Кільцю. Зорова проекція змінилася доповіддю про зроблені спостереження, і на екрані виникли напівчіткі лінії стереометричних креслень, що показували розташування першої й другої планет Веги. «Парус» не зміг наблизитися навіть до другої планети, віддаленої од зірки на сто мільйонів кілометрів.
Дивовижні протуберанці[46] вилітали з глибини океану прозорого фіолетового полум’я – зоряної атмосфери, прорізували простір усеспалюючими руками. Енергія Веги була настільки великою, що зірка випромінювала світло найсильніших квантів[47] – фіолетової та невидимої частини спектра. Навіть у захищених потрійним фільтром людських очах вона викликала страшне відчуття примарності, майже невидимого, але смертельно небезпечного фантома… Пролітали світлові бурі, перемагаючи тяжіння зірки. Їх далекий відгомін небезпечно штовхав і розгойдував «Парус». Лічильники космічних променів та інших видів жорстких випромінювань перестали працювати. Всередині надійно захищеного корабля почала зростати небезпечна іонізація. Можна було тільки догадуватись про шаленство променистої енергії, що страхітливим потоком ринула в пустоту простору, там, за стінами корабля, про квінтильйони кіловат потужності, які витрачалися марно.
Начальник «Паруса» обережно підвів зореліт до третьої планети – великої, але огорнутої лише тонкою прозорою атмосферою. Мабуть, вогненне дихання синьої зірки зігнало геть покрив легких газів, що довгим, ледве сяючим хвостом тягся за планетою з її тіньового боку. Руйнівні випари фтору, отруйний окис вуглецю, мертва щільність інертних газів – у цій атмосфері ніщо земне не проіснувало б і секунди.
З надр планети випинались гострі шпилі, ребра, стрімкі, зазублені стіни червоних, як свіжі рани, чорних, як прірви, кам’яних мас. На обвіяних шаленими вихорами плоскогір’ях з вулканічних лав виднілися тріщини й провалля, з яких виливалась розжарена магма і які здавалися жилами кривавого вогню.
Високо здіймалися густі хмари попелу, сліпучоголубі на освітленому боці, непроникно чорні на тіньовому. Велетенські – на тисячі кілометрів – блискавки били в усіх напрямках, що свідчило про електричну наснаженість мертвої атмосфери.
Грізна фіолетова примара величезного сонця, чорне небо, наполовину заховане блискотливою короною перлистого сяйва, а внизу, на планеті, – червоні контрастні тіні на дикому хаосі скель, палаючі борозни, звивини й кола, безперервні спалахи зелених блискавок…
Стереотелескопи передали, а електронні фільми записали це з безпристрасною, нелюдською точністю.
Але за приладами стояло живе чуття мандрівників – протест розуму проти безглуздих сил руйнування і нагромадження мертвої матерії, усвідомлення ворожості цього світу шаленого космічного вогню. І, загіпнотизовані видовищем, четверо людей обмінялися схвальними поглядами, коли голос повідомив, що «Парус» іде на четверту планету.
Кілька обертів запису, і під кільовими телескопами корабля вже виростала остання крайня
