Ураган - Ігор Маркович Росоховатський
“Його, гостинність пояснюється тим, що він відчув у мені справжнього пана, — подумав я. — Крім того, це ще раз доводить, що місцеві напівдикуни не вміють дбати про майбутнє, вони прагнуть веселощів. Моя поява — привід для цього, от і все. Що з них візьмеш?”
Хазяїн гукнув старшого сина, і вони разом узялися свіжувати, а потім смажити порося на вогнищі.
Я підійшов до пих і знову запитав про Етуйяве, але мене запевнили, що Етуйяве от-от має прийти.
— Ви, пане, тим часом відпочиньте, — знов усміхнувся хазяїн.
Ні господар дому, ні його хатні ні про що не розпитували мене. Вони давали мені можливість вирішити, що розповісти, а що — ні. Ну, то й добре!
— Я не маю часу ні на сніданок, ні на відпочинок! Мушу поспішати.
Хазяїн розуміюче глянув на мене — у цій місцевості звикли до зустрічей з тими, хто не поладнав із законом — і заспокійливо промовив:
— У моєму домі моєму гостеві ніщо не загрожує.
Це були щирі слова, я знав напевне. Якби наскочила погоня, хазяїн захищав би мене навіть ціною власного життя.
Дерев’яними сходами вже спускалася його дружина, кланяючись і запрошуючи мене в дім.
Довелося йти за нею, сідати на почесному місці і, чемно всміхаючись, підтримувати “світську” розмову.
Проте неспокій не полишав мене й на мить. Я весь час думав як би вислизнути звідси. Коли мені здалося, що хтось. підходить до хижки, я автоматично стис ніж. Двері справді відчинились, і до кімнати ввійшов кремезний акда-єць. Він дружньо привітав мене, приклавши долоню до лівого боку грудеіі. На шиї у нього висіло намисто з дерев’яних паличок та зубів крокодила. Я зрозумів, що це і є мій майбутній провідник, і подав йому намисто, яке зберігав усі ці дні, пам’ятаючи пораду Густава. Але акдаєць передав його хазяїнові.
— Етуйяве чекав на тебе, його човен готовий! — мовив акдаєць.
Він не був багатослівний, як і годиться добре вишколеному провідникові, котрий звик ні про що не запитувати, нічим не цікавитись.
На столі вже було смажене м’ясо, пляшка віскі і пляшка джину. Господар витяг усе, що мав.
“Що в цих звичаях від щирості, а що від намагання напустити тумапу, потішити власну пиху?” — думав я, розглядаючи незворушне обличчя Етуйяве. Здавалося, йому байдуже, що на столі стоїть горілка і їжа.
— За здоров’я нашого дорогого гостя! Хай стелиться йому щаслива путь! — вигукнув господар, підіймаючи склянку з джином.
Мені та Етуйяве він налив віскі, сам же випив дешевого джину.
У кутку почувся стогін. Хазяїн глянув на господиню, і та зникла за завісою. Мені ж він долив у склянку віскі і присунув поросячу ніжку, намагаючись одвернути мою увагу від того, що діялося в кутку.
Неспокій охопив мене з новою силою. Розмовляючи з господарем, я напружував слух. За завісою мелькали тіні, чути було бурмотіння і стогін.
Етуйяве зрозумів моє хвилювання і пояснив:
— Хворий хлопчик. Його син, — кивнув він на господаря. — Не годилося б турбувати гостя, але ти б глянув на нього. Можна? — запитав він у господаря.
Хіба могло в цьому бути щось погане, коли гість гляне: на хвору дитину? Господар кивнув головою.
Етуйяве відсмикнув завісу.
На ящиках з-під сиру, вкритих якимсь лахміттям, лежав хлопчик років п’яти-шести. Очі в нього були розплющені, але навряд чи він бачив щось. Уста дитини запеклися й потріскались, у кутиках їх зібралася піна. Голова хлоп’яти була пов’язана барвистою тканиною, на якій плямами проступала кров.
— Йому на голову вчора впав камінь, — пояснив хазяїн. — Мій брат уже поїхав по лікаря в сусіднє селище. Надвечір мають бути тут.
Я уважно оглянув шкіру хлопчика, червоні плями, синяву під очима.
— Ось глянь! — Етуйяве стяг ганчірку з голови пораненого.
Рана була неглибока, але небезпечна. Кістка застряла в оболонці мозку. Потрібна була негайна операція.
Але в мене не було інструментів, потрібних для лобо-томії, до того ж щомиті могли наскочити переслідувачі. Питання стояло так: життя цієї дитини-метиса чи моє власне. А ще таємниця, від якої залежать сотні людей. Вибір визначено…
— Це добре, що ти послав по лікаря, — мовив я до хазяїна.
І тут Етуйяве припустився нетактовності. Навіть більше того, необережності, котра могла коштувати мені життя. Акдаєць з дивною впертістю проказав:
— Але ж ти… ти сам лікар. Так сказав мені Довгий.
Він мав на увазі Густава.
Я напружився. Необачність з боку Густава чи щось інше? Адже це може навести на мій слід і виказати, хто ховається під документами Риваньйолі. Тоді не допоможе і мистецьки зроблена пластична операція. А якщо до переслідувачів приєднається розвідка однієї широко знаної в світі держави, то порятунку мені вже не буде. Невже Густав прохопився? Прохопився, не помітивши того, і лишив у живих цього акдайця? Виходить, що й Густав уже не той, яким я знав його колись. Чого тільки не робить з людиною час, та ще з такими помічниками, як жах і ненависть?
— Допоможіть йому! — благав Етуйяве.
Хіба про це я повинен зараз думати? Отже, про те, що я лікар, знають акдаєць, господар дому і його хатні. Якщо прискочать хорти і почнуть допитувати…
— Етуйяве знає людину, яка має білі горошини. Адже дитина хвора, — вів далі акдаєць.
“Таблетки. Він каже про таблетки, — здогадався я. — У мене теж є таблетки. І порошки. Є таблетки і порошки, і немає часу на операцію…”
Я намацав у кишені пласку коробочку. То був сильнодіючий засіб…
— Довгий помилився, — мовив я до акдайця. — Я не лікар. Але в дитини перестане боліти голова ще до того, як прийде лікар. Ось, нате, нехай вип’є.
Я кинув таблетки в слянку з якоюсь тьмяною рідиною — можливо, із соком манго — і сказав:
— Заваріть для нього трохи чаю. Крутого. Дайте настоятись і охолонули. Потім нехай хлопець вип’є спершу холодного чаю, тоді — оце…
Акдаєць вдячно вклонився і запитав:
— Коли рушаємо?
— Зараз, — відповів я і подумав: а де в мене гарантія, що ні акдаєць, ні родина господаря нікому нічого не скажуть?
А хто ще може знати, кого треба остерігатись? Та одну помилку Густава я все-таки виправив.
Я
