Ураган - Ігор Маркович Росоховатський

Він завагався лише на якусь мить, завагався, ніби розмірковував, чи не схочу я увійти перший, і прочинив двері трохи ширше, ніж то було потрібно, — саме настільки, щоб у приміщенні побачили й мене.

Цим він посилив мої підозри.

Проходячи повз швейцара, Ян ніби ненароком почухав мочку вуха. Цей жест мовою людей Поводиря означав: уважно подивись на того, хто йде за мною.

Не думаю, щоб то була випадковість.

Я сів за столик поруч із входом до іншого залу. Там, якщо звернути праворуч, — сходи і двері. За ними — коридор, потім довгі сходи, що ведуть до винного погреба, звідки можна вибратися у покинутий кар’єр, а вже звідти вийти в квартал Кубамги.

Я намацав у кишені невеличку пробірку, відкоркував її і дістав крихітну таблетку — не більшу за макове зернятко. Затис її між двома пальцями і поволі витяг руку.

Отже, настала моя черга, мій час.

“Усі твої витівки, Яне, всі знання, досвід, сила волі — все безсиле перед крихітною таблеткою. Аміталовий препарат вплине насамперед на залози, на тваринне начало в людині, а воно, якщо вже, прокинеться, буде сильніше за людське”.

Я присунув до себе попільницю, потарабанив пальцями і по столу, поправив чуба, — хай Ян бачить, що в руці у і мене нічого немає.

Я сподівався, що поки офіціант принесе вино й закуску, Ян забуде, що рука моя побувала в кишені. Отоді я й укину в чарку невеличку безбарвну таблетку, здатну перетворити найміцнішу духом людину на безвольну ляльку.

Я замовив пляшку найкращого коньяку — пити так пити!

— Остання чарка на довгу дорогу! — я потягся за коньяком і непомітно вкинув таблетку в Янову чарку.

За кілька хвилин я міг пересвідчитися, яких великих успіхів досягла в наш час психофармакологія.

Очі Яна втратили свій блиск, у кутиках рота з’явились притаманні стану безвілля зморшки, на лобі виступив піт.

— Яне, я твій друг! Справжній друг, кращий за всіх твоїх друзів, — почав я ласкаво, водночас ніби накреслюючи зором дві подовжні риски на його обличчі — від брів до підборіддя.

Я пильно дивився на нього, примушуючи його не кліпати очима. Відчував, як мій погляд вільно, наче скальпель у м’які тканини, входив у його очі. Він поринав в глиб клітин його ослаблого мозку, гасив сторожові пункти свідомості.

Я запитав:

— Хто тебе послав?

— Поводир.

— Завдання.

— Переконати тебе, що я особисто нічим тобі не загрожую. Поводир передбачав, що ти не повіриш мені. “І тоді, — сказав він, — ти зізнаєшся, що мав намір убити професора, а труп віддати властям для розпізнання. Цьому він повірить, бо давно знає мене і мої звички, мій стиль і те становище, в якому я опинився. Треба домогтися його довіри, а потім зробити те, в чому ти зізнався; вбити, а труп віддати поліції. Бо все одно вони піймають його, і тоді йому буде гірше”.

— Отакі турботи? Ну чим тобі не рідний батечко? — проказав я на якусь мить забувши, що переді мною не людина, а безвільна лялька.

— Так точно, професоре! — по-військовому відрубав Ян, силкуючись звестись із стільця.

Та оскільки це йому не вдавалося, він хвацько пристукнув під столом каблуками.

Отже, Поводир вирішив застосувати досить банальний прийом. Його намір не був для мене несподіванкою — дивувало тільки те, що він вирішив усунути мене з дброги, не захопившії схеми мого апарата — мого винаходу, мого дітища. А втім, у Поводиря на це просто немає часу. Хоч у мене часу теж немає.

— Запам’ятай, що я тобі зараз скажу! — Я знав, що кожне моє слово вкарбовується в клітини його пам’яті. — Я нікуди звідси не піду. Лишуся тут. Тут буду переховуватися. Зробдю собі ще одну пластичну операцію і чекатиму кращих часів… Зараз я піду звідси, а ти, друже, посидь ще. Десь за годину по тому заплати і йди до Поводиря. Розповіси йому все, що я тобі сказав. Повтори слово в слово.

Ян сидів нерухомо, втупивши погляд в одну точку. Я ще тримав у своїй свідомості нитку навіювання, готуючись її обірвати. Зробив я це тільки тоді, коли відчинив двері винного погреба і почав спускатися сходами.

Сходи ті нескінченно тяглися вздовж похмурих вологих стін. Попереду, в напівтемряві, видно було обриси ве личезних бочок. Я проминув їх і мало не заблукав — коридори розходилися в різні боки, й тільки один вів д кар’єру.

Я повернув ліворуч — не тому, що згадав, куди треб йти, а просто всупереч так званому “інстинкту правої руки”. Цей шлях привів мене до виходу з ресторану. Я наважився ввімкнути ліхтарик — жовта пляма світла застрибала по стіні й освітила напис, який було зроблено грубезними літерами по небіленому каменю: “Пам’ятай про друзів!” Нарешті! Отут він і починається, коридор, що веде до кар’єру.

Я вже був майже біля нього, коли мій напружений слух уловив звуки чиїхось кроків. Вони лунали позаду, там, де вхід до погреба. Отже, мене переслідують. Що робити? Заховатися в кар’єрі? Тут міг би сховатися цілий полк солдатів, але поки я сидітиму, хорти встигнуть перекрити всі входи та виходи і зрештою знайдуть мене. Мій порятунок зараз — це виграти час.

Тримаючи ліхтарик у лівій руці, а ніж — у правій, я побіг, намагаючись не тупотіти.

Бігти було дедалі важче. Звичайно, по рівному я, незважаючи на свої шістдесят, міг пробігти набагато більше, не відчуваючи втоми, але в кар’єрі мені довелося перелазити через купи каміння.

Переслідувачів я не чув, та це не втішало мене. Якщо вони догадаються, що я переховуюсь у погребі, пошуки навряд чи заберуть багато часу. Зрештою вони зрозуміють. куди я подався…

Промінь ліхтарика торкнувся яскравих камінців. Спалахнули спогади. Недалеко від цих місць, ближче до центру міста, є ресторан “Чорна хустка”. Там ми відзначали день зустрічі друзів. Стіни ресторану облицьовані плитками, в яких блищали шматочки кольорового скла.

В тому ресторані я подарував одній жінці рубіновий браслет. Я був напідпитку, а вона намагалася вивідати мою таємницю. Марно. Коли вона зрадила мене, виказала-я встиг зникнути.

Мене давно переслідували хорти — політики і поліція, фанатики різного гатунку й уподобань, ублюдки і просто заздрісники. Мене зраджували друзі і союзники, проте у мене завжди був невеличкий виграш у часі — і він рятував невдаху.

Я перестрибнув через нагромадження рейок, по яких колись тут рухались вагонетки. І побіг далі. Дихати стало легше, дорога стала рівніша. Але я так втомився, що лавіть моя ненависть