Ураган - Ігор Маркович Росоховатський
Знову й знову я мав нагоду пересвідчитися, що ці напівдикуни зовсім не дбають про своє майбутнє. Думки про добробут, про безпеку родини їх не турбують. Мабуть, причина тому — змішане походження, а точніше — домішки африканської крові. Сама природа розподілила сили й можливості між расами, народами, людьми так само, як і між іншими своїми створіннями — левами й антилопами, тиграми й ланями, вовками й вівцями. Тим самим вона зумовила для них і різні долі, різний спосіб існування. А може, уярмлення акдайців було випадковістю? Чи й справді вони належать до нижчої раси, чи їм судилася.інша доля?
Є, зрештою, прилад, який сприяє встановленню справедливості. Так, так, мій винахід, мій апарат міг дати точну відповідь на це питання. Але в мене була тільки схема, котру старанно берегла моя пам’ять…
Господар довго стояв на містку і махав услід нам рукою. Він все повторював: “До побачення, пане! Я й моя родина збережемо про вас найкращі спомини. До побачення!”
Я був певен, що, вернувшись до столу, він разом з усіма своїми хатніми накинеться на рештки їжі і питва. Потім вони назавжди забудуть про мене. Коли хорти наскочать, то не зможуть ні про що довідатись…
О Густав, що ж то було — прорахунок чи, може, умисність? І те, й друге могло коштувати мені життя.
Будівлі селища зникли за вигином ріки…
26 серпня
Уже шостий день ми в дорозі. Тільки сьогодні я примусив себе хоча б кілька рядків записати в щоденник, щоб колись вони нагадали мені про це зелене пекло.
Я багато чому навчився за цей час, багато до чого зник. Тут, у хащах, не може бути недбалих учнів: людина або навчається чому треба, або гине. Зелене пекуче пекло не дає часу иа виправлення — одна-єдина помилка стає останньою.
Тепер мені вже не потрібна була пластична операція — мало хто впізнав би у цьому вигнанцеві колишнього випещеного панка. Моя біла шкіра вкрилася виразками, погляд став сторожким, як у звіра, руде волосся неохайними пасмами спадало на лоб — справжнісінька тобі лісова людина! Зрештою, я й сам не впізнавав себе — вченого із світовим іменем. Де поділися мій вроджений снобізм, моя гидливість, вишуканість звичок. Чи багато лишилося від моєї особистості?
Вмивався я і чистив зуби тільки перші два дні. Намагався не піддаватися ні пекучому сонцю, від якого можна було очманіти, ні побоюванням переслідувань, ні болю від укусів комах. Останнє було найстрашніше, мені докучали мухи й оси, а особливо мурахи із сталевими щелепами. Від укусів мурахів тамба і леч шкіра боліла й палала годинами, мене всього лихоманило. Мені загрожували терміти і найстрашніші з комах — чорні мурахи, пастільки отруйні, що від іхпіх укусів людина може вмерти. Земні творіння в цьому куточку тільки й робили, що намагалися пожерти одне одпого, й було їх тут у сотні, в тисячі разів більше, ніж будь-де.
Від отруйних укусів у мене тьмарилася свідомість. Розрекламована мазь анітрохи не допомагала. Довелося прислухатися до порад мого провідника і лишати на шкірі гидотну мішанину з розчавлених комах.
Я звик їсти сире м’ясо й рибу, швидко й спритно розриваючи пальцями свіжину, як це робив Етуйяве. На дивні перегуки нічних тварин я вже не зважав, і тільки кожен підозрілий звук примушував мене напружувати слух. Тут моя інтуїція діяла безпомилково, чим я немало дивував акдайця. І тим, що мене не вкусила річкова гадюка, котрих тут кишма кишіло, що не вхопила пантера, коли ми виходили на берег відпочити, не перекусив пополам гігант-алігатор, коли я купався, — всім цим я маю завдячувати насамперед своїй інтуїції.
Це вона врятувала мене й Етуйяве від найстрашнішого хижака, котрого навряд чи комусь доводилося бачити.
Мені давно розповідали акдайську легенду про те, що за відступництво від колишньої язичеської віри бог Узамба створив злого річкового демона Губатрама. Цей демон нібито живе в річці Куянуле і вистежує грішників. Він підступний і хитрий. Його сила дорівнює силі найбільшого слона. Сам він страшенно потворний. Голова схожа на людську, тільки набагато більша, з рота стирчать ікла; очі палають, тулуб Губатрама риб’ячий, а хвіст крокодилячий. Він плаває, мов риба, але має й перетинчасті лапи з пазурями, в яких довго держить жертву, перш ніж її з’їсти. Уява акдайців була щедра на жахливі подробиці…
Мої друзі сміялися, слухаючи цю вигадку, а Густав казав, що вполює Губатрама, і щороку вирушав на полювання туди, де “бачили” річкового демона помсти. Та це не давало наслідків, якщо не брати до уваги того випадку, коли один із мисливців безслідно зник у джунглях. Трапилося це вночі, коли табір міцпо спав. Вартовий навіть бачив у напівсні, як довжелезне риб’яче тіло на кривих лапах метнулося в хащі. Потім він почув приглушений людський зойк…
…Того дня ми урізноманітнювали своє меню двічі. Етуйяве вдало кинув з човпа списа і вбив чималу рибу. Трохи згодом ми натрапили на колонію черепах. То тут, то там підіймали вони з води свої зморшкуваті шиї і напівсонно розглядали нас. На мілині, поруч із лігвиськом, ми швидко зібрали понад сто яєць.
Але, як виявилося, не тільки ми полювали на річці.
У напівтемряві, коли Етуйяве вибирав, де краще влаштувати нічну стоянку, я помітив, як з-під величезного листа латаття виринула й одразу сховалася чиясь голова. То могла бути видра, але я чомусь згадав Губатрама. Передчуття лиха охопило мене, страх перед невідомим скував мою волю. Я ледве вимовив:
— Етуйяве повинен тримати зброю напоготові. Нехай Етуйяве та його білий друг будуть готові до нападу.
Я вже засвоїв звички та забобони акдайців. Знав, наприклад, що Губатрама не можна називати на ймення, бо провідник вирішить, ніби навмисне накликаю біду.
Акдаєць здивовано глянув на мене:
— Етуйяве не відчуває ворога. Чи не помилився часом білий друг Профейсор? — так він переробив моє звання на ім’я.
Я нічого не знав напевне, тому показав очима на латаття. Етуйяве обернувся в інший бік, але поглядав туди, куди показав я. За хвилину він упевнено мовив:
— Там ховається величезна риба. Вона пливе за нами. Але човен і два чоловіки в ньому
