Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
— Чому ви не сказали мені про одруження Ревенкорта з Івлін? — різко питаю його я.
— Щоби принизити вас, — каже він.
Коли він дивиться мені в очі, я напружуюся, мої щоки червоніють.
Його очі зелені, зіниці нерівні, схожі на ляпки чорнила. Я бачу в них волю, здатну вести армії та палити церкви. Нехай береже Ревенкорта Бог, якщо цей хлопець колись вирішить припинити бути його опорою.
— Ревенкорт — людина марнолюбна, його легко поставити в незручне становище, — спокійним голосом продовжує Канінгем. — Я помітив, що ви успадкували цю рису, і скористався нею.
— Чому? — питаю я, вражений його чесністю.
— Ви шантажували мене, — каже він, знизуючи плечима. — Невже ви очікували, що я сприйму це покірно?
Кілька секунд я кліпаю очима, а потім вибухаю сміхом. Це гучний регіт, аж складки моєї плоті трусяться; мені подобається його зухвалість. Я його принизив, а він за це відплатив такою ж кількістю такого самого страждання, і для цього йому знадобилося лише терпіння. Хіба це не прекрасно?
Канінгем супить лоб, його брови зсовуються одна до одної.
— Ви не сердитися? — питає він.
— Я маю підозру, що вам байдуже, чи серджуся я, чи ні, — кажу я, витираючи сльозу з ока. — У будь-якому разі, я кинув камінь першим. Безглуздо жалітися, що у відповідь прилетів валун.
Моя веселість викликає в мого компаньйона усмішку.
— Виходить, між вами та лордом Ревенкортом існують все-таки певні відмінності, — каже він, зважуючи кожне слово.
— Щонайменше, в іменах, — кажу я, простягаючи руку. — Мене звати Ейден Бішоп.
Він міцно тисне мою руку, його усмішка стає ширшою.
— Приємно познайомитися, Ейдене, мене звати Чарльз.
— Що ж, Чарльзе, я не маю наміру розповідати кому-небудь про ваш секрет. Вибачте, що погрожував вам цим. Я хочу лише врятувати життя Івлін Гардкасл і втекти з Блекгіту, і маю обмаль часу і на перше, і на друге. Мені знадобиться друг.
— Скоріше за все, більше, ніж один, — каже він, витираючи рукавом свої окуляри. — Якщо чесно, ця історія така незвичайна, що навряд чи я зміг би зараз стати осторонь, навіть якщо захотів би.
— То ходімо, — кажу я. — За словами Деніела, Івлін буде вбито на вечірці, об одинадцятій. Якщо ми хочемо врятувати її, ми мусимо бути саме там.
Танцювальна зала знаходиться по інший бік від вестибюля, на шляху туди Канінгем підтримує мене під лікоть. З селища прибувають і шикуються на гравійній доріжці карети. Коні іржуть, лакеї відчиняють двері вдягненим у костюми гостям, і ті випорскують, наче канарки, яких звільнили з клітки.
— Навіщо Івлін змушують вийти заміж за Ревенкорта? — шепочу я Канінгемові.
— Гроші, — каже він. — Лорд Гардкасл має талан до поганих інвестицій, а розуму вчитися на цих помилках йому бракує. Якщо вірити чуткам, він веде родину до банкрутства. В обмін на руку Івлін лорд і леді Гардкасл отримають досить щедре вливання грошей і обіцянку Ревенкорта купити через два роки Блекгіт за кругленьку суму.
— То ось воно що, — кажу я. — Гардкасли в скруті й закладають свою дочку, наче старі брильянти в ломбард.
Мої думки повертаються до ранкових шахів, до посмішки, що була на обличчі Івлін, коли я тікав з Сонячної кімнати. Ревенкорт купує не наречену, а бездонне джерело злості. Цей старий дурень хоч розуміє, уві що вплутується?
— А як щодо Себастьяна Белла? — питаю я, згадавши, що давав доручення. — Ви розмовляли з ним?
— На жаль, ні. Коли я прийшов до нього, бідолаха лежав на підлозі непритомний, — каже він зі щирим жалем. — Я бачив мертвого кролика. Схоже, у цього вашого «лакея» збочене почуття гумору. Я викликав лікаря й пішов звідти. Вашому експериментові доведеться зачекати іншого дня.
Моє розчарування тоне в музиці, що б'є ритмом за зачиненими дверми бальної зали; коли слуга відчиняє перед нами двері, звуки висипаються в коридор. Щонайменше п'ятдесят людей кружляють у залі у м'якому острівці світла від свічок на канделябрі. На притиснутій до дальньої стіни сцені з бравадою грає оркестр, але більша частина кімнати відведена для танців — Арлекіни в повних костюмах залицяються до цариць Єгипту та усміхнених дияволів. Блазні стрибають і дражнять, скидають з інших напудрені перуки та золоті маски на довгих паличках. Сукні, плащі та каптури майорять і кружляють навколо зали, ця штовханина тіл збиває з пантелику. Єдине вільне місце — навколо Майкла Гардкасла, бо гострі промені його блискучої маски-сонця стирчать від його обличчя так далеко, що наближатися небезпечно.
Ми спостерігаємо за цим з невеличкого сходового маршу, яким спускаємося в бальну залу. Мої пальці стукають в такт музиці по поруччі. Якась частина мене, що досі є Ревенкортом, знає цю пісню й отримує задоволення. Йому хочеться взяти якийсь інструмент і заграти.
— Ревенкорт — музикант? — питаю я Канінгема.
— Був ним у юності, — відповідає той. — Талановитим скрипалем. Зламав руку, коли їздив верхи, і після того вже не зміг грати так добре. Гадаю, він досі сумує за цим.
— Сумує, — кажу я, дивуючись глибині цієї туги.
Музика музикою, але я повертаюсь подумки до нагальних питань, хоч і не маю жодної гадки, як нам помітити в цьому натовпі Саткліфа.
«Або Лакея».
Моє серце сіпається. Про це я не подумав. Серед цього галасу та вертіння тіл клинок може зробити свою справу ніким не помічений.
Белл від таких думок міг би втекти назад до своєї кімнати, але Ревенкорта зроблено з міцнішої речовини. Якщо замах на життя Івлін буде зроблено тут, то хоч там як, але саме тут я і маю бути, а тому я йду сходами вниз, спираючись на руку Чарльза, дотримуючись темних країв бальної зали.
Клоуни плескають мене по спині, жінки кружляють переді мною, тримаючи перед собою маски-метелики. Я майже ні нащо з цього не зважаю і проштовхуюсь до диванів біля великих дверей надвір, де можу дати своїм ногам спочити.
До цієї миті я бачив гостей Блекгіту лише по кілька людей за раз, їхня злість була розмазана по всьому будинкові. Але бути оточеним
