Сивий Капiтан - Володимир Миколайович Владко

I вiн мiцно потиснув юнаковi руку.

Роздiл восьмий

1. У РОБIТНИЧОМУ КВАРТАЛI СТОЛИЦI

Двоє людей швидкими кроками йшли вузенькою вуличкою робiтничого кварталу столицi. Невисокий стрункий юнак у звичайному цивiльному одязi, трохи повернувши голову до свого високого i кремезного супутника, уважно прислухався до його слiв. Кремезний чоловiк, дивлячись на одноманiтнi бруднi будинки, поблизу яких не можна було знайти не лише зеленого деревця, а й жодної травинки, говорив:

- Те, що ти бачив у центрi мiста, друже мiй, то тiльки бундючна вивiска, пишнi декорацiї для влаштування парадiв та замилювання очей чужоземним туристам. Палаци, розкiшнi готелi, пам'ятники... Самому лише славнозвiсному каудiльйо їх у центрi столицi поставлено вже аж чотири... щоб добронравнi iберiйцi всюди могли милуватися з його пишних вусiв, розсипу орденiв на грудях i загального гордовитого вигляду великого Фернандеса, слава йому, тьху!

Високий чоловiк так енергiйно сплюнув убiк, що його молодий супутник мало не пирснув зо смiху: так контрастувало це з попереднiми висловами хвали каудiльйо.

- Там, - продовжував високий чоловiк, наче й не було нiчого, - ти, звiсно, можеш насолоджуватися прохолодою бiля фонтанiв у парках i садках, там по блискучому асфальту линуть найновiшi автомашини, там вiтрини розкiшних магазинiв, рiзноколiрнi неоновi реклами, дзеркальнi дверi ресторанiв... Усе там! А всього лише за кiлька кварталiв - отаке захоплююче видовище!

Вiн вказав рукою на купку напiвголих дiтей, що гралися серед брудної курної вулицi, на подерту бiлизну, що сохла, звисаючи з вiкон прямо над головами прохожих, на закопченi стiни злиденних будинкiв, з яких позвалювалася штукатурка, залишивши по собi безформнi зяючi дiрки й плями.

- Чудове видовище! I отак живуть люди з року в рiк, у гонитвi за нужденним шматком хлiба, отак зростають у пилюцi й брудi. Та що до цього великому каудiльйо? Адже чужоземнi туристи не заїжджають сюди, їх приваблює в Iберiї пiвденна екзотика, великi ресторани, розваги в центрi столицi... Е, стiй, не треба так поспiшати!

Малесенький хлопчисько, живiт якого ледве прикривала куца сорочка, єдиний його одяг, розiгнавшись, ткнувся в ноги високого чоловiка. Той розсмiявся, схопив хлопчика мiцними руками, пiдняв i поставив на тротуар:

- Бач, герой який! Ледве не збив мене з нiг. Ну, iди собi, iди, якщо ти так поспiшаєш!

I лише згодом розгублений хлопчик, що так i стояв на тротуарi, не зводячи захопленого погляду з великого, як брила, лагiдного незнайомця, помiтив у себе в брудному кулачку чудесну цукерку, яку встиг всунути йому цей дивний чоловiк.

- Ти от сказав, що тебе дивує вигляд цих дiтей, Олесю, - продовжував тим часом говорити з своїм супутником високий кремезний чоловiк, крокуючи вздовж вулицi. - А з чого б їм виглядати iнакше? Так, вони виснаженi, бо ж несолодко живеться дiтям робiтникiв у нашiй щасливiй Iберiї, яка щодня з ранку й до вечора прославляє iм'я свого благодiйника, великого каудiльйо! Дуже несолодко... ще гiрше, нiж дiтям обiдраних селян; тi хоч дихають свiжим повiтрям, а не пилюкою брудних вулиць. Але, запевняю тебе, друже, них дiтей, зрештою, виручає одне - здорова пролетарська кров. Утiха, звiсно, не надто велика, але має своє значення. От я коли-небудь покажу тобi, яким колись був я у такому вiцi. У мене десь є фотокартка того часу, хоч i не знаю, звiдки батьковi пощастило дiстати грошей на таку розкiш, як фотографування... Навряд чи по тiй картцi можна було б пiзнати мене - i не тому, що картка погана. То само по собi. Проте такий я там нещасний, самi кiстки та шкiра... сам дивуюся, звiдки потiм усе це взялося!

Валенто Клаудо (бо це був вiн) розправив широкi плечi й випростався. I справдi, важко було уявити, що цей мiцний чоловiк, який мiг правити за зразок атлетичної будови, був колись таким самим хворобливим, виснаженим i блiдим хлопчиком, як тi, що зустрiчалися тут, у робiтничому кварталi столицi, чи не на кожному кроцi. Олесь з повагою глянув на крутi бiцепси Валенто, якi здувалися пiд рукавами його пiджака. А скiльки довелося пережити цiй людинi!

Клаудо помiтив погляд юнака i усмiхнувся.

- От i зараз, - продовжував вiн, - я покажу тобi одну дiвчину, яка буде свого часу, гадаю, теж непоганим зразком людської породи, хоч тепер вона поки що й слабенька. Бач, це я кажу про Марту. У цiєї дiвчини теж справжня пролетарська кров. Це дочка Педро Дорiльї, вантажника, мого давнього приятеля, з яким нас багато що зв'язує...

- Вiн теж патрiот? I бився разом з тобою?

- Який же iберiйський робiтник не є патрiотом, Олесю? - докiрливо вiдповiв Валенто Клаудо. - Чи ти думаєш, що робiтники зможуть колись примиритися з фалангiстським режимом, остаточно скоритися? Нi, друже мiй, такого бути не може! Фалангiстам пощастило захопити владу, розгромити робiтничi органiзацiї, потопити опiр у кровi... але зажди, дай час! О, фалангiсти ще вiдчують, що таке народний гнiв! Та й Капiтан...

Вiн раптом обiрвав мову, наче вирiшив, що сказав щось зайве.

- Що Капiтан? - нетерпляче перепитав Олесь.

- Нiчого, нiчого, настане час - узнаєш сам, - вiдмахнувся Валенто. - Ми не про це говорили з тобою. Так от, Педро Дорiлья, як я тобi казав, мiй старий приятель. Колись ми з ним були на вiйнi, вкривалися в окопах одним рядном. Тодi ми й зiйшлися. Це - хороша, чесна людина. Тiльки один є в нього недолiк. Це те, що вiн завжди, скiльки я його знаю, якось цурався полiтики й полiтичних справ, стояв осторонь вiд них. I не з обережностi, а просто, як вiн пояснював менi, не мав до них смаку... Вважав, що полiтика - то не його дiло, i все. I нiяк я не мiг йому втлумачити, що так не годиться.

- Але ж, Валенто, так само ставився до полiтики, як ти розповiдав менi, й Капiтан... тобто, Ернан Рамiро, - зауважив Олесь i вiдразу ж спинився. Бо Валенто Клаудо несподiвано суворо глянув на нього i вiдповiв якимсь чужим для юнака холодним i застережливим тоном:

- Ти, друже, Капiтана не чiпай. Те, що вiн робить i вирiшує, не нам з тобою оцiнювати. Бо це