Сивий Капiтан - Володимир Миколайович Владко
"Повiдомляємо, що ув'язнений номер 467 517 загинув пiд час перевезення партiї робочої сили з нашого табору до нових каменоломень на островi Сан-Карло. Морський транспорт уже виходив з гаванi, коли раптом у воду звалився недбало закрiплений якiр, потягнувши ланцюг за собою. Важкий ланцюг, розмотуючись, збив за борт ув'язненого номер 467 517, який перебував поблизу. Транспорт було негайно спинено, але знайти потерпiлого не вдалося. Очевидно, вiн був поранений чи вбитий ударом якiрного ланцюга i зразу ж таки потонув, про що й повiдомляємо".
Цей рапорт був пiдшитий до папки, що мала назву "Справа iнженера Ернана Рамiро". На самiй же папцi з'явився розмашистий напис червоним олiвцем:
"Справу закрити, передати до державного архiву. Ув'язненого номер 467 517 (вiн-таки iнженер Ернан Рамiро) вважати померлим".
...У рапортах i справах державної iберiйської полiцiї не знайшла, певна рiч, свого вiдбитку маленька i зовсiм незначна подiя, що мала мiсце через два тижнi пiсля перевезення партiї ув'язнених на морському транспортi до нових каменоломень на островi Сан-Карло. Ця, можливо, й справдi не варта уваги полiцiї подiя полягала в тому, що пiзно ввечерi до маленького будинку на околицi мiстечка Карданова, де жила старенька тiтка Хуанiти, пiдiйшов невисокий чоловiк у плащi з пiднятим комiром, у глибоко насунутому капелюсi. Чоловiк озирнувся, переконався, що поблизу нiкого немає, i тодi обережно постукав у вiкно.
Через хвилину вiкно вiдчинилось, i з нього визирнула стара жiнка, яка недовiрливо i боязко вдивлялася в напiвтемряву. Чоловiк мовчки зсунув капелюха назад i промовив усього кiлька слiв. Стара жiнка скрикнула вiд несподiванки й сплеснула руками. Чоловiк зробив знак перестороги i рушив до дверей будинку.
Вiн пробув там близько години - i за цей час у вiкнi маленького будинку лише на кiлька хвилин загорiлося свiтло, яке потiм знову погасло. Через годину чоловiк вийшов з будинку, так само пiднявши комiр плаща i глибоко насунувши капелюха. Хода його була непевна, вiн похитувався, наче трохи п'яний чи приголомшений якоюсь несподiваною i вражаючою звiсткою.
Чоловiк iшов i йшов, не дивлячись навколо, заглиблений у тяжкi думки. Вiн навiть не помiтив, коли вийшов на одну з центральних вулиць. Тiльки сигнал автобуса, що обганяв його, повернув, мабуть, чоловiка до дiйсностi. Тодi чоловiк озирнувся, наче згадуючи, де вiн.
Було вже досить пiзно, на малолюднiй вулицi горiли подекуди лiхтарi. Чоловiк наблизився до одного з них, ще раз озирнувся. Поблизу нiкого не було. Тодi вiн вийняв з кишенi конверт, розкрив його i повiльно, слово за словом ще раз перечитав листа. Ось що було написано в ньому:
"Мiй любий, мiй єдиний Ернан! У мене немає змоги
порадитися з тобою, але я знаю, певна, що ти схвалиш зроблене
мною. Не може бути сумнiву, що вони шукатимуть креслення й
записи. Ти, звiсно, не скажеш, де вони схованi, i Анхело також
не скаже. Будь певен, що i я не видам нашої таємницi! Але ми
сховали цi папери надто поспiшно, їх можуть знайти пiд
магнолiєю. Тому я переховала їх. Тепер вони закопанi у
сусiдньому саду, бiля лiвого кута альтанки, яку видно з вiкна
лабораторiї. Там ти їх i знайдеш, коли повернешся. Я вiрю i
знаю, що цi люди, якими б вони бездушними i жорстокими не були,
не заподiють тобi шкоди, бо сподiваються використати твiй
талант у своїх цiлях. Ти повернешся, Ернан, i перехованi мною
папери допоможуть тобi закiнчити працю. Не думай про нас з
Лорхе: у нас вистачить терпiння дочекатися тебе! Ти повернешся,
Ернан, повернешся, хоч я й не знаю, коли це станеться... Любий
мiй, що б не трапилося, пам'ятай про те, як любила й любить
тебе твоя Хуанiта i як вона палко хоче, щоб ти завершив свою
працю. Нiкому й нiколи твоя Хуанiта не розкриє схованки,
креслення й записи чекатимуть тебе, коли б ти не повернувся!
Ах, любий мiй, яка я щаслива, що можу зберегти їх для тебе!
Цiлую тебе мiцно i вiрю в тебе, вiрю, що ти закiнчиш свою
працю, якою ми так пишалися, мiй Ернан!
Твоя Хуанiта".
Чоловiк одвiв вологi очi вiд листа i подивився вдалину. Поодинокi лiхтарi неспроможнi були розiгнати нiчну темряву, запiзнiлi перехожi поспiшали кудись вулицею. їх чекали затишнi будинки, родини - дружини й дiти, якi любили їх. Чоловiк стояв бiля лiхтаря. Йому не було куди йти. Його нiхто не чекав. Вiн був один, на самотi з своїми думками, з своїм сумом - i з цим листом у руках, листом вiд Хуанiти, яка до останньої хвилини вiрила, що її Ернан повернеться. Вiд Хуанiти, яка вiддала життя для того, щоб Ернан закiнчив свою працю, якою вона пишалася разом з ним... Хуанiто!
Чоловiк у плащi з пiднятим комiром труснув головою. Вiн раптом вiдчув, що йому жарко, i зняв капелюха. В його каштановому волоссi ясно вирiзнялося широке сиве пасмо. Чоловiк сховав лист у кишеню i пiшов уздовж вулицi, в нiчну темряву, в невiдоме майбутнє, до працi в iм'я тiєї, хто в останньому своєму листi закликав його перемогти...
***
Валенто Клаудо замовк. Олесь широко розкритими очима дивився на нього, на його виразне добре обличчя, на якому зараз був незвичний сум i глибоке хвилювання.
- Значить, Ернан Рамiро врятувався? - спитав нарештi Олесь. - Але як?
- Хiба це має значення, хлопче? Врятувався - i все. Тiльки знає про це лише кiлька чоловiк. Тепер у тому числi i ти, - задумливо вiдповiв Валенто Клаудо.
- I його називають Сивим Капiтаном? - не вгавав збуджений Олесь. Через те сиве пасмо у волоссi, так? I вiн закiнчив свою працю, збудував цей чудесний "Люцифер"? Значить, саме "Люцифер" вiн задумав колись збудувати, працюючи з Анхело Альваресом? I йому допомогли тi креслення, якi зберегла для нього Хуанiта? Так, Валенто? Та скажи ж, нарештi, так? Яка надзвичайна людина! Як треба його поважати, в мене просто слiв немає, щоб висловити своє захоплення! Валенто, говори, що ж далi, говори!
Валенто Клаудо пiдвiвся. Вiн подивився просто в очi юнаковi, наче бажаючи прочитати його думки. А тодi коротко мовив:
- Те, що було ранiше, ти вже знаєш, Олесю. Я розповiв тобi. А
