Чорні Журавлі Всесвіту - Володимир Дмитрович Михайлов
Так він сидів кілька хвилин, не відкриваючи очей. Але треба йти звідси: не тут же, в ходовій рубці зорельота, шукати рештки автоматичної ракети!
Він спустився назад в оранжерею, не затримуючись попростував далі. І знову потяглися нескінченні ряди приміщень, заповнених машинами, механізмами, дедалі дивовижнішими, несхожими на земні, кімнат з нестійкими підлогами — вони м’яко погойдувались, коли Азаров проходив по них… В одному місці він натрапив на прозору перегородку, за якою клубочився ліловий туман — такі густі лілові хмари, крізь які нічого неможливо було розгледіти, — і серед них раз у раз проскакували голубі блискавки. Азаров довго стояв, спостерігаючи за химерною грою розрядів, поки вони не почали надто часто відскакувати в його бік. Тоді він поквапливо пішов звідси, позначивши перегородку на плані, на якому фіксував увесь свій шлях.
…Через дві години він знову опинився внизу, в радіальному коридорі. Сьогоднішню програму розшуків було вичерпано, він бачив дуже багато цікавого, а було ж оглянуто тільки невелику частину того, що ховалося в цій колосальній кулі. Над її будовою згодом не один рік сушитимуть голови вчені Землі. Проте ніяких слідів автоматичної ракети він так і не виявив.
Азаров уже хотів вийти в коридор, який вів до ангарів, але передумав і рішуче підійшов до інших дверей — тих самих, біля яких Сенцов і Раїн, пробираючись з поверхні, виявили, за їх словами, підвищену радіацію. Чому ракета або рештки її не могли бути в приміщенні, де рівень радіації вищий?
Він підійшов До самих дверей. Лампочка індикатора зажевріла трохи яскравіше, Ну то й що? До небезпеки принаймні далеко, а ракета може бути саме тут, адже все одно, якщо її не знайдуть в інших приміщеннях, доведеться лізти по неї сюди.
Азаров оглянув двері. Запірної планки тут не було, проте зліва він побачив три заглибини — такі самі, як біля вхідного люка корабля, — вклав пальці в ці гнізда.
Двері важко від’їхали вбік, він устиг здивуватися їхній незвичайній товщині… І зразу лампочка на скафандрі спалахнула так яскраво, що в його очах на мить попливли червоні кола. Радіація стрімко наростала, немовби він, відчинивши двері, випустив на волю мільярди крихітних бісенят і вони, радісно перекидаючись, навально мчали тепер коридором… Азаров інстинктивно шарпнувся назад, але тут же зупинився: треба ж зачинити двері, інакше…
Він знову заклав у гнізда три пальці, але двері не зачинялись. Азаров став гарячково пригадувати, як же закривався люк ракети, і з жахом згадав, що це відбувалось лише після того, як хтось переступав поріг у той або інший бік. Мабуть, був і інший спосіб, але він про нього не знав. Отже, щоб зачинити двері й припинити плин смертоносного потоку, лишається одна можливість: примусити їх зачинитися за собою, а потім уже шукати, як відчинити їх зсередини…
Ці думки пронеслися в його мозку за частки секунди, і він зробив останній крок, що відокремлював його від дверей, хоч знав, що йому після цього вже напевно не вибратись… В останню мить він подумав, що товариші не знайдуть його слідів і не дізнаються, що сталось. Вони марно згають час на розшуки. І потім, якщо навіть розшукають автоматичну ракету, то без нього, Азарова, значно довше будуть морочитися з передавачем, бо повністю замінити його в радіотехніці не міг би навіть такий майстер електроніки, як Калве. Все так, але це тільки дрібні неприємності порівняно з тією небезпекою, якою загрожували всім відчинені двері. Вона означала неминучу загибель, а вже коли гинути, то одному, а не п’ятьом…
Він заплющив очі і кинувся вперед, нахиливши голову, прощаючись з усіма і одночасно кленучи радіацію. Так ось, значить, який кінець готувала йому доля…
Азаров устиг пробігти кроків зо два і навіть угледів краєчком ока широкий коридор і з протилежного його боку ще двері, чомусь зачинені не до кінця. За ними швидше можна було вгадати, ніж побачити, дивні, тьмяно поблискуючі колони, що тяглися у височінь. В наступну мить щось м’яко штовхнуло Азарова в груди, він захитався, втратив рівновагу, ледве не впав — щось м’яко підхопило його, немовби він опустився на м’якеньку перину, винесло, відкинуло від дверей назад у коридор.
Ще двічі він намагався прорватися, та обидва рази невидима перепона спиняла його, м’яко перевертала, відштовхувала назад… Пройти в двері виявилось неможливим.
Азаров перевів подих, руки й ноги його тремтіли… Він голосно вилаяв невідомих конструкторів, які придумали такий хитромудрий захист і не здогадалися застосувати просто блокування дверей. Потім пін повернувся і бігцем подався до товаришів. Боком прослизнув у двері коридора, ніби сподіваючись цим затримати випромінювання, не дозволити йому проникнути услід за ним, хоч знав, що звичайні двері його не затримають, не спинять…
Біля дверей в ангар він зіткнувся з Коробовим — той поспішав йому назустріч. Азаров подивився на його стурбоване обличчя, на злякані очі і поклав руку товаришеві на плече, притулився до нього, мов шукаючи підтримки…
15Це було як повінь, коли вода підходить усе вище і нема надії, що рівень її з якоїсь там причини зупиниться і пощастить врятуватись. Всі двері зачинили наглухо, проте рівень радіації зростав хоч і повільно, але нестримно.
Можна було, звичайно, залишити ракету і сховатись у верхніх ярусах супутника. Але тоді доведеться остаточно розпрощатися з надією послати повідомлення на Землю: іншого виходу на поверхню, крім уже відомого, вони не знали, а радіограму можна надіслати лише з поверхні — крізь броню зорельота радіохвилі їхнього передавача не пройдуть.
Відступати вирішили в останню хвилину. А поки що усі займалися одним: шукали автоматичну ракету з передавачем. Шукали й не знаходили…
А з Азаровим усі тримались так, наче нічого й не сталося. Але сам він був темний, як ніч, поривався лізти у найнебезпечніші місця, поки Сенцов не сказав йому якось:
