Чорні Журавлі Всесвіту - Володимир Дмитрович Михайлов
Азаров присів у крісло перед одним з таких приладів, щоб роздивитися й перепочити. Відпочиваючи, він замислено дивився крізь прозору стіну у чорний простір. І зненацька йому здалося, ніби перед його очима з’являються нові зірки. Так, безсумнівно, ось уже кілька їх виринуло з темряви… йому спав на думку невиразний здогад: мабуть, прилад все-таки теж був телескопом, тільки роль лінз у ньому, як в електронному мікроскопі, виконували потужні магнітні поля. Інструмент, очевидно, вмикався автоматично, як тільки в крісло сідав спостерігач.
Азаров уважно розглядав зоряну картину — неба він не бачив, здавалось, уже тижні… Телескоп виділяв частину небосхилу — схоже на сузір’я Дракона, подумав він, пригадавши заняття з астронавігації. Тільки з чотирьох світил, які були тепер у полі зору телескопа, раніше він знав лише одну зірку чотирнадцятої величини — решта залишалась невидимою і в найпотужніші телескопи Землі. Чи випадково це? Чи просто інструмент скеровано на цю ділянку неба, чи…
Йому пригадались міркування Раїна про те, що появи й швидкого розвитку життя слід чекати на планетах, які обертаються саме навколо енергетично не дуже сильних світил — жовтих карликів, подібних до Сонця. В таких планетних системах набагато менш ймовірні різкі катастрофи — такі, як несподівані стрибки радіації, згубні для життя, що встигло вже пристосуватись до певного режиму.
Але якщо це не випадковість, то чого шукали марсіанські вчені в сузір’ї Дракона? Ні, все-таки випадковість…
Вставши з крісла, він підійшов до одною з рефракторів. Той самий куточок неба відбивався в його дзеркалі. І в той же бік були націлені ажурні параболоїди радіотелескопів.
Ні, це не випадковість, що в якийсь певний час телескопи дивляться на сузір’я Дракона. А якщо не випадковість, то… І ця велика кількість житлових кают… Такій кількості мешканців просто нічого було робити в супутнику, на них не вистачило б роботи… Ні, звичайно, це не може бути простою випадковістю…
Він перейшов у сусідній зал. Це була величезна, на багато гектарів оранжерея, накрита такою ж прозорою банею, за якою зяяла порожнеча. Зал не ділився на відсіки і, мабуть, займав усю верхню частину кулі. Тільки в центрі стелі виднівся круглий непрозорий майданчик, до нього знизу підходила грубезна труба.
Азаров попрямував до неї. Шлях лежав через довгі смуги грунту, на якому в свій час, схоже було, росло те, що правило за харч. Інакше навіщо було розводити тут сади? Тепер лише убога, жовтувата травиця вкривала грунт — можливо, нащадки культурних рослин, що виявилися менш довговічними, ніж машини, й виродились через відсутність догляду та підвищену радіоактивність. Подекуди стояли дивні, низькорослі, викривлені дерева без листя, але з зеленаво-блакитними гілками, що просвічували. Вони жили — пристрої супутника продовжували подавати сюди воду, вуглекислий газ, живильні речовини.
Азаров подумав собі, що в оранжереї повинен бути кисень: тут немає машин, яким могла б загрожувати корозія, а система поділу супутника на відсіки й поверхи з блокуванням усіх переходів дозволяла мати в різних місцях різну атмосферу.
Проте він не став перевіряти свого припущення. Нові думки манили його до круглого майданчика вгорі.
Він підійшов до труби, оглянув її, розшукуючи люк. Люк був і навіть сам відчинився перед ним. І в ту ж мить згасли всі потужні світильники, що висіли невисоко над підлогою, оранжерея наповнилась теплим жовтим світлом…
— Сонце! — несамовито вигукнув Азаров, затуляючи очі від світла. Справді, Деймос на своєму шляху навколо Марса вийшов з тіньового конуса, і далеке, рідне світило залляло оранжерею своїми променями.
— Сонце… — промовив знову Азаров, притуляючись до прозорої стіни, чорний простір за якою одразу перестав здаватися таким безнадійним.
Йому хотілося співати, дивитись на Сонце без кінця. Він ледве примусив себе увійти в люк, що відкрився перед ним. Побігли вниз стіни, труби… Тепер Азаров опинився на самому верху, на заповітному майданчику.
— Авжеж, — сказав він. — Я так і думав…
Він опинився у невеликому круглому прозорому залі, і тепер з усіх боків його оточувало зоряне небо. Круг залу тяглися широкі низькі дивани. В центрі, біля чотиригранного пульта, стояло відкинуте назад крісло. Перед пультом височів великий постамент з екранами, шкалами приладів, блискучими цятками індикаторів. На самому ж пульті не було нічого: ні перемикачів, ні важелів. Тільки дві великі опуклі кнопки — червона і біла — виступали над його гладенькою поверхнею.
— Так я й гадав… — промовив Азаров. — Звичайно, це не супутник. Зореліт, зореліт високого класу…
Він сів у крісло за пультом. Одразу ж на постаменті засвітився екран: на ньому була точна картина зоряного неба, така ж, яку видно було за прозорою банею цієї, скоріше за все, ходової рубки. Мабуть, це був зоряний компас: щоб слідкувати за тим, з якою точністю машини дотримуються курсу. Азарова трохи здивувало, чому творці зорельота винесли ходову рубку на саму поверхню, значно безпечніше було б розмістити її де-небудь у глибині корабля. Але тут же, зайнявши місце уявного опонента, він заперечив сам собі: так можна міркувати, виходячи з земних уявлень про міцність…
Приладів на пульті велетенського зорельота виявилось навіть менше, ніж на їхній земній ракеті. Очевидно, тут в набагато більшій мірі, ніж поки що на Землі, застосовувалось підсумування показань приладів обчислювальними пристроями. До пілота надходили лише опрацьовані, найважливіші дані. За рештою стежили самі машини.
Азаров зітхнув, закрив очі. Ось так тут сидів колись командир зорельота, вів його до невідомих світил — представник іншого життя, яке набагато випередило наше… На диванах біля командира відпочивали у вільні хвилини члени екіпажу, його друзі й соратники— такі самі, як він, високі, здорові і, мабуть, лагідні й веселі люди. Вони жили, вони прагнули відкриттів, від яких, можливо, залежала доля планети, що послала їх.
Азарову здалося, ніби просторе приміщення сповнилось раптом стриманим гомоном голосів, ледве чутним гудінням двигунів, що працювали десь унизу… Перед його закритими очима замерехтіли незнайомі, химерні малюнки сузір’їв,
