Чорні Журавлі Всесвіту - Володимир Дмитрович Михайлов

Калве повернувся до екрана, від якого ніяк не міг відірватись Раїн.

— Що? — спитав Калве.

— Знову переграє… — чомусь пошепки відповів Раїн.

Він напружено вдивлявся в екран, олівцем наносив якісь крапки на аркушик паперу… А на екрані промайнула водяна гладінь, схвильована вітром, потім рівнина, залита зеленавим світлом. І все зникло. Екран погас.

Калве і Раїн мовчки сиділи ще хвилин із п’ять — на екрані більше нічого не з’являлось.

Раїн через силу перевів подих. У балонах закінчувався кисень. Треба поспішати в ракету,

— А робота? — спитав Калве.

— Доведеться прийти ще раз… І взагалі до дідька дані! Ви можете спробувать пояснити, що це нам показували?

— Я гадаю, — сказав Калве, — що цією ручкою машині задається певний режим роботи, при якому вона може аналізувати події, записані в її пам’яті.

Щоб зручніше й швидше сприймати, машина, що мала колосальну пам’ять (це Калве зрозумів ще раніше), тільки якусь частину цього аналізу перетворювала на видиме зображення. Як це відбувалося, Калве не уявляв, проте відчував, як машина, котрій доводилося часом за допомогою логічних викладок відновлювати події, відомості про які чомусь не були для неї закодовані, іноді не те щоб заплутувалась у розмірковуваннях, а тут же, на екрані, досліджувала різні варіанти й одразу ж відкидала менш ймовірний. Так, потрібно було з’ясувати, чи були кадри про приліт ракет з Марса документальним записом, чи відкинутим варіантом. А метеорит, який промайнув? Що означали згасаючі стержні? Що двигуни зорельота вибули з ладу? Але тоді незрозуміло: від зіткнення з метеоритом чи, може, від перенапруження двигуна під час спроб вирватися із сфери тяжіння Юпітера. В усякому разі, двигуни відмовили, зореліт змушений був залишитись тут…

Раїн слухав пояснення Калве, щось поквапливо занотовував. Йому спало на думку, що справа була навіть не в притяганні Юпітера, а просто в тому, Що під час спостережень здалеку вся маса нашої сонячної системи здавалася невідомим астронавтам, які летіли сюди, скупченою в центральному світилі. Зореліт ішов на такій швидкості, що, коли прилади помітили помилку, виправити її, не допустивши катастрофічного викривлення траєкторії, стало можливим тільки тоді, коли двигуни працюватимуть на повну потужність. І двигуни, які, мабуть, уже добре-таки спрацювались за довгий політ, не витримали — відмовили…

— Але куди вони поділись, господарі цього корабля? — спитав Калве. — Чому залишили таку дивовижну споруду? Це ж справжнє чудо науки й техніки!

Раїн задумливо знизав плечима, потім відповів:

— Виходячи з того, що ми бачили, сталася якась аварія, і вони змушені були залишити цей зореліт і перебратися на борт іншого, рятувального корабля. — Раїн помовчав. — Нічого, з часом в усьому розберемося… А поки що все це таке важливе, що нам треба якнайшвидше передати його на Землю. Ми одні не можемо залишатись охоронцями таких неоціненних даних. Вся надія тепер на Азарова…

Азаров у цей час був далеко від них. Навантажившись запасними балонами з киснем, він уже встиг обнишпорити багато приміщень Деймоса.

Вони вирушили разом з Коробовим, а потім розійшлися у різні напрямки. Азаров вирішив розпочати пошуки з того відсіку, в якому було знайдено лічильник. Так, можливо, ракета колись і була тут, але ніяких слідів її перебування не лишилося.

Куди вона могла зникнути? Де шукати її? Очевидно, якщо її кудись перетягли — ясна річ, розібраною, — то тягли її не коридором… А навіщо взагалі могли її розібрати? Ну, хоча б для того, щоб вивчати, — цілком можливо.

Виходить, треба було відшукати інший хід з ангара. Розшуки тривали близько години і не принесли успіху доти, поки Азарову не спало на думку спробувати проникнути в один з бокових люків: судячи з подій, що відбувалися у їхньому ангарі, за ними мали перебувати роботи.

Він через силу відкрив один з люків. Конуси автоматів стояли за ним нерухомо, ніби дрімали, чекаючи, коли їх покличуть. Азаров обережно пробрався поміж ними. Хід привів його до широкої труби, що йшла вертикально вгору. В ній були двері. Азаров увійшов, постояв трохи — несподівано підлога під його ногами стрімко подалася вгору.

…Згодом понад дві години блукав він по космічному місту. Він бачив перед собою величезні лабораторії, порожні сховища, в яких колись, мабуть, були щедрі запаси. В одному залі виявився навіть величезний — метрів сто на двісті — басейн, тепер порожній. “Чи не для плавання, бува?” — посміхнувся Азаров.

Він проходив просторими залами, заставленими незрозумілими пристроями, які з однаковим успіхом могли бути призначені і для випробувань машин, і для гімнастики, для тренування бездіяльних м’язів.

Він відшукав і житлові каюти — вони одні займали цілий поверх. Спробував підрахувати загальну кількість населення супутника. Виходило дуже велике число, приблизно в кілька тисяч. Азаров недовірливо похитав головою.

Кисню, одначе, й тут в атмосфері не було. Жити тут зараз було неможливо.

Азаров прискорював ходу. Огляд зацікавив його, хоч ніяких слідів автоматичної ракети не було видно.

Він піднявся на наступний поверх. Відчинив двері. І відсахнувся, побачивши зоряне небо. Спершу йому здалося, що він раптом вийшов на поверхню супутника, та одразу ж зрозумів: у цьому залі одна стіна і стеля були такі прозорі, що, здавалося, їх зовсім не було.

Мабуть, Азаров піднявся вже на найвищу частину кулі, якщо тільки супутник справді був такої форми. А це, безперечно, була обсерваторія, принаймні деякі прилади були схожі на земні рефлектори і радіотелескопи.

Азаров пошкодував, що поряд немає Раїна: астроном позаздрив би вченим, які колись тут працювали… Крім безсумнівних телескопів, тут були й інші прилади — легкі ферми без антен і без дзеркал, і Раїн напевне не пошкодував би часу, щоб з’ясувати, яке відношення мають