Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга - Юрій Миколайович Щербак
Воля, випивши каву одним ковтком і роздерши теплу плоть круасана, але не з'ївши, підвівся рвучко, як колись в Ірпені, коли засновували Фронт визволення України. Але не стукнув, як тоді, кулаком по столу, не розплескав молоко з молочниці.
— Не поспішайте, прошу вас, пане генерале. Все зробимо свого часу: створимо військо, вирішимо питання землі… Ви як людина військова, це зрозуміло, звикли діяти швидко і рішуче. Але ми, політики, повинні бути обачні, враховувати безліч обставин. Нам спочатку треба створити державу, провести вибори, сформувати органи влади.
Він нервово міряв кабінет швидкими кроками.
— Ви колись в Ірпені обіцяли двісті тисяч бійців, — нагадав Гайдук. — Дайте їх. Хоча б сто тисяч.
— Не можу я нічого дати! — не припинив своєї ходи Воля. — По-перше, все лежить в руїнах, зв'язку немає…
— Зв'язок ось-ось буде.
— По-друге, в програмі моєї партії КУНА є обіцянка не створювати регулярну армію, а обмежитись добровільними силами місцевої самооборони. Братства — ідеальна модель. А щодо землі… Ми обіцяли віддати її тим, хто нас підтримує. Насамперед — членам КУНА. Дайте мені, Ігорю Петровичу, спочатку вибори виграти, взяти владу. А потім ми зможемо переглянути програму й піти на створення професійних Збройних Сил. Але я вас покликав не для цього… Є важливіша причина… Армію обговоримо пізніше.
Він сів за письмовий стіл, над яким висіли широкі й круті роги бика, прикріплені разом з носо-очною частиною черепа до темно-коричневої дошки.
Витягнув з шухляди згорнутий у сувій цупкий папір, розгорнув сувій, на якому Гайдук побачив червоні сургучні печатки.
— Прийшло запрошення від Басманова Києву як матері городів руських взяти участь у коронуванні нового російського царя Ніколая Третього. Церемонія відбудеться двадцять шостого лютого, в неділю, в Суздалі. Запрошує повноважну делегацію високого рівня. Я поїхати не зможу. Ненавиджу тих москалів так, що ні бачити, ні чути їх не хочу. Та й справ тут повно — треба готуватися до асамблеї українських міст і земель. Тому прошу вас, брате, очолити делегацію Києва. Басманов гарантує безпеку. Я дам вам для охорони взвод китайських народних добровольців, які охороняють China-town. Це дуже надійні люди. У делегацію беріть кого захочете, тільки, будь ласка, Олю Гудиму залиште тут.
— Це чому? — гостро відреагував Гайдук.
— Вона дуже потрібна в Києві. На ній — підготовка асамблеї, всі оргпитання. Залиште її.
— Я її не залишу хоча б тому, що цієї неділі одружуюсь з нею. Вас запрошую на весілля.
Це повідомлення анітрохи не здивувало Василя Волю. Навпаки він заспокоєно сів й почав дожовувати шматки круасана. Посміхнувся широко — за цю відкриту усмішку його любили кияни.
— Ну ви даєте, Ігорю Петровичу… Заздрю вам… І щиро радий за вас і Олю. Це перше весілля в ЦКР. Давайте за це.
Вони випили ще по краплі коньяку.
29
У неділю 19 лютого 2079 року над Києвом та околицями стояв теплий туман, що пробуджував щемливі спогади про весну. І хоч небо все ще було щільно встелене хмарами, але здавалось, що темрява над землею почала потроху розсмоктуватись, втрачаючи свою абсолютну владу.
На вінчання їхали втрьох — водій «Козака Мамая» Крук, Гайдук і Оля. У бак залили двадцять літрів води з «Валер'яновими краплями», відключивши газогенераторні печі, від чого двигун працював потужно.
— Пєсня! — захоплювався Крук. — Ви чуєте, як тягне? Це вам не дрова!
Оля, що сиділа між водієм та Гайдуком, щосили притискалася до Гайдука, поклавши руку йому на шию. Гайдук про всяк випадок тримав на колінах автомат НК-МР 5/11, заряджений китайськими набоями з самонавідними розривними кулями.
— Куди ми їдемо? — весь час питала Оля, цілуючи його в ліве вухо, від чого лоскоти йшли по всьому тілу.
— Потерпи, побачиш.
Вони їхали тим самим шляхом, яким поверталися до Києва зі Спасо-Дніпровського братства зовсім недавно, в тому ж самому «Козаку Мамаї», тільки тепер без капітана Середи. Оля подумала, що повертаються до братства, хоча там церкви не було, або прямують до Обухова. Але, проминувши оборонні загородження біля Південного мосту й територію автоцентру з тисячами понівечених, розкурочених легкових автомобілів, вони звернули праворуч й виїхали на порожнє Окружне шосе, почавши підніматися вгору.
І біля першого ж переліску, з якого починався Феофанійський ліс, були раптово обстріляні. Гайдук помітив короткі кулеметні зблиски, наче пелюстки сліпучих, злих квітів, що розкривалися на мить у пульсуючому ритмі. Кулі зацокотіли по бронесклу та правих дверях. Рефлекторно, не думаючи, він кинув Олю, яка нічого не зрозуміла, на підлогу і, піднявши броньовий щиток на правих дверях «Мамая», вистромив з амбразури автомат. Водій різко зупинив важку машину, і наступна черга пройшлася по шосе в п'яти метрах перед ними, дроблячи на маленькі шматки порепаний асфальтобетон. Гайдук послав довгу чергу туди, де працював кулемет.
— Що робимо? Повертаємо назад?
— Жени вперед! — гукнув Круку. — Не зупиняйся більше!
За кілька метрів перед «Мамаєм» вибухнула граната. «Хоч би не вжарили протитанковою ракетою», — подумав Гайдук, не припиняючи вогню. Побачив, як падають тоненькі берізки, зрізані його кулями, — наче сінокосилкою пройшовся. Маленькі, самонавідні на живу ціль, кулі несли потужну вибухову силу. «Козак Мамай» на повній швидкості пронісся повз місце засідки, і Гайдукові здалося, що він побачив
