Гра Ендера - Орсон Скотт Кард
— Я вивчав історію, — сказав Пітер, — і зосередився на моделях людської поведінки. У часи, коли світ змінюється, правильне слово може його перевернути. Згадай, що Перикл зробив у Афінах, Демосфен…
— Так, вони спромоглися розгромити Афіни двічі…
— Перикл — так, але Демосфен щодо Філіпа…
— Спровокував його…
— От бачиш, історики постійно грають словами на тему причини й наслідків, коли потрібно, а світ перебуває в постійному русі, і тому потрібний голос у потрібному місці може змінити світ. Томас Пейн і Бен Франклін. Бісмарк. Ленін.
— Не зовсім коректні паралелі, — поза звичкою Валентина не погодилася з ним; вона зрозуміла, до чого він хилить, й припустила, що це можливо.
— Я й не сподівався на твоє розуміння. Досі вважаєш, що вчителі можуть повідомити щось варте уваги?
«Усе я чудово розумію, — подумки відповідала вона, — навіть більше, ніж тобі здається, Пітере».
— Ти що, себе Бісмарком бачиш?
— Я себе бачу людиною, котра знає, як посіяти ідеї в громадську думку. Хіба не бувало так, Валентино, що ти подумала щось метке, сказала це вголос, а через декілька тижнів почула, як дорослий каже це іншому, незнайомому дорослому. Ти на відео побачила чи з мережі витягла?
— Бувало. І мені здавалося, що я це й вигадала.
— Помиляєшся. Люба сестричко, в світі є дві чи три тисячі таких само розумних людей, як ми. Більшість із них виживають деінде. Хтось навчає, інший займається дослідженнями. Купка щасливців мають реальну владу.
— І ми — ці щасливці.
— Смішно, як кульгавому кролику.
— Яких, безперечно, у цих місцях немало.
— Стрибаючих по колу.
Валентина посміялася з жахливої картинки і зненавиділа себе за цей сміх.
— Валю, ми з тобою можемо сказати слова, які всі повторюватимуть тижнями потому. Ми зуміємо. Нам навіть не знадобиться чекати, поки виростемо.
— Пітере, тобі лише дванадцять років.
— Не в мережах. Там я можу назватися будь-ким. І ти також.
— У мережах ми значимось як учні й до реальної дискусії можемо долучитися хіба в режимі слухачів. А це означає, що можемо лише мовчати.
— У мене є план.
— У тебе він завжди є.
Валентина вдавала байдужість, натомість слухала дуже уважно.
— Якщо батько надасть нам свій доступ, ми зможемо зайти в мережу як зрілі дорослі й узяти будь-яке ім’я.
— Чого б він давав нам свій доступ? У нас є власний — учнівський. І що ти йому скажеш? Хочу отримати дорослий доступ і перевернути світ?
— Ні, Валю, я йому нічого не казатиму. Ти розповіси, як ти стурбована через мене. Поділишся, як сильно я стараюсь у школі, проте немає нікого настільки ж розумного, з ким я міг би спілкуватися, і це зводить мене з розуму. Розмовляти зі мною відмовляються ще й через мій вік. З огляду на все це я перебуваю в сильному стресі.
Валентина згадала про мертву білку й збагнула, що навіть ця знахідка була частиною Пітерового плану. Або, принаймні, він зробив це своїм планом після вбивства.
— Отож ти змусиш його авторизувати нас, змусиш надати доступ дорослого громадянина. Ми візьмемо ніки, приховавши, хто ми насправді, отримаємо визнання, якого заслуговуємо.
Валентина могла посперечатися з його ідеями, але в таких речах — ніколи. Вона не могла запитати: «Чому ти вирішив, що заслуговуєш на повагу?». Вона читала про Адольфа Гітлера. Цікаво, яким він був у дванадцять років? Не таким розумним, не як Пітер, зате марив славою. Чи змінилося би бодай щось у світі, якби в дитинстві він потрапив у молотарку чи під коня?
— Знаю, якої ти про мене думки, — промовив Пітер. — Уважаєш мене не надто хорошою людиною.
Валентина поцілила у нього сосновою голкою.
— Ось стріла у самісіньке твоє серце.
— Цю розмову я планував уже давно, та все боявся підійти й розпочати.
Валентина узяла голочку до рота й плюнула на Пітера. Голочка впала. «Знову не влучила», — зітхнула вона. Чому він прикидається слабким?
— Валентино, я боявся, що ти мені не повіриш. Власне, не повіриш, що я можу таке зробити.
— Я вірю, що ти можеш зробити будь-що і, ймовірно, таки зробиш.
— Ще дужче я боявся, що ти повіриш і спробуєш мене зупинити.
«Нумо, продовжуй погрожувати мені, Пітере!» Він дійсно сподівався обдурити її цим спектаклем про маленького боязкого хлопчика?
— Знаю, у мене хворобливе почуття гумору. Вибач, просто дражнюся. Мені потрібна твоя допомога.
— Все, чого не вистачає світові, — це ти. Дванадцятирічний хлопчик розв’яже всі проблеми.
— Не моя провина, що зараз мені дванадцять. Тим паче не моя вина, що саме тепер час відкритих можливостей. Саме тепер я маю змогу творити події. Світ — це завжди демократія в русі, і переможе людина з найкращим голосом. Уважається, що Гітлер отримав владу завдяки армії, її бажанню вбивати. Що ж, частково це правда, адже в реальному світі влада ґрунтується на страхові смерті й безчестя. Утім, основною зброєю Гітлера були слова. Влучні, промовлені у слушну мить.
— Я саме взялася подумки вас порівнювати.
— Але я не маю ненависті до євреїв. Нікого не прагну знищувати, і війни теж не бажаю. Просто хочу, щоби світ тримався купи. Це гріх? Не хочу повернення в минуле. Валю, ти читала про Світові війни?
— Читала.
— Ми можемо до того повернутися. Чи ще гірше. Можемо опинитися в кайданах Східного блоку. Весела перспектива.
— Пітере, чому ти не розумієш, що ми лише діти? Просто ходимо до школи, ростемо собі…
Навіть пручаючись, Валентина хотіла, щоби він її переконав. Із самого початку вона бажала, щоби Пітер її переконав. А він досі не
