1Q84. Книга ІІ - Харукі Муракамі
Електричка, в яку він сів, проїхала Сіндзюку, Йоцуя, Отяномідзу й прибула нарешті на центральний Токійський вокзал. Усі пасажири вийшли. Разом з ними й він. Присів тимчасово на лавку й знову подумав, що ж тепер робити. Куди краще їхати? «Я зараз на Токійському вокзалі, — міркував Тенґо. — Цілісінький день у мене вільний. Як захочу, то поїду куди завгодно. День обіцяє бути спекотним. Можна поїхати до моря». Він підвів голову й глянув на розклад руху поїздів для пересадки.
І саме тоді Тенґо згадав, що збирався робити.
Він кілька разів хитнув головою, але ніяк не міг відігнати від себе цієї думки. Мабуть, уже тоді, коли на станції Коендзі сів у вагон електрички на лінії Тюосен, непомітно для себе самого це вирішив. Зітхнувши, він підвівся з лавки, спустився сходами вниз і попрямував до платформи на лінії Собусен. У станційного службовця розпитав, якою електричкою можна найшвидше дістатися до Тікури. Заглянувши у розклад руху поїздів, той пояснив, що об одинадцятій тридцять буде спеціальний експрес, що прямує до Татеями, на якому, із пересадкою на звичайну електричку, можна добратися до Тікури після другої години. Купивши квитки туди й назад від Токіо до Тікури й на експрес, Тенґо зайшов у станційний ресторан і замовив рис із кері та салат. Трохи перекусивши, гаяв час за чашкою рідкої кави.
Тенґо їхав до батька з важким серцем. Він здавна не відчував до нього приязні, та й батько, здається, не виявляв до нього особливої любові. Тенґо навіть не знав, чи батько хоче з ним бачитися. Після того, як під час навчання в початковій школі він рішуче відмовився допомагати батькові збирати абонентну плату для «NHK», між ними склалися ще прохолодніші взаємини. А згодом Тенґо майже перестав з ним спілкуватися. І тільки в разі крайньої потреби звертався до нього. Чотири роки тому батько звільнився з роботи й невдовзі опинився в лікувально-оздоровчому закладі в Тікурі, призначеному для догляду за хворими з порушенням мозкової діяльності. Тенґо побував там досі лише двічі. Перший раз — відразу після зарахування батька до цієї оздоровниці для залагодження формальностей як єдиний його родич. Опісля йому ще раз довелося туди їхати, щоб вирішити якусь практичну справу. От і все.
Оздоровниця розміщувалася на просторій території, відділеній від морського узбережжя тільки дорогою. Колись там були вілли фінансових олігархів, згодом їх перекупила компанія у справах страхування на випадок хвороби під лікувальний заклад, в якому останнім часом утримували пацієнтів з порушенням мозкової діяльності. Тому старі вишукані дерев'яні будинки, перемішані з новими триповерховими залізобетонними будівлями, справляли на глядача трохи неоднозначне враження. Та от повітря там було чистим, і якби не шум морських хвиль, панувала б тиша. У безвітряні дні можна було прогулюватися морським берегом. На території закладу росли прекрасні сосни, що захищали від буревіїв. Оздоровниця була добре забезпечена лікувальним обладнанням.
Завдяки страховій сумі, вихідній допомозі, заощадженням і пенсії батько Тенґо, здається, міг небідно прожити решту свого життя. І все це стало можливим тому, що, на щастя, його зарахували у штат повноправних працівників «NHK». І хоча батько не залишив по собі якогось майна, зате принаймні зумів забезпечити себе доглядом. А Тенґо це найбільше тішило. Незалежно від того, чи був він йому справжнім біологічним батьком, чи ні, Тенґо не збирався чогось від нього брати, але й не збирався чогось йому давати. Вони прийшли у світ з різних місць і прямували кожен до свого. І лише кілька років випадково провели разом. От і все. Тенґо шкодував, що так сталося, однак нічого не міг вдіяти.
Та, здається, наспіла пора ще раз навідатися до батька. Тенґо це розумів. Не мав охоти і, якби міг, хотів скомандувати собі: «Кругом!» — і повернутися додому. Однак у кишені вже лежали квитки на електричку й на експрес.
Тенґо встав, розплатився в ресторані й, вийшовши на платформу, чекав прибуття експреса до Татеями. Ще раз пильно оглянувся навколо, але людей, схожих на «експертів» Усікави, не помітив. Побачив тільки радісні обличчя батьків з дітьми, які їхали на день-два купатися в морі. Знявши темні окуляри, він запхав їх у кишеню й поправив на голові бейсбольну шапочку. «Байдуже! — думав він. — Якщо хочуть стежити, то нехай стежать скільки завгодно. Я зараз готуюсь їхати до містечка на морському березі в префектурі Тіба, щоб зустрітися з батьком, який страждає на порушення мозкової діяльності. Може, він пам'ятає свого сина, а може, й ні. І минулого разу його пам'ять була досить слабкою. Тепер вона, можливо, ще погіршала. Порушення функцій мозку лише прогресує, а не виліковується. Так кажуть. Як зубчасте коліщатко, що рухається тільки вперед». Таким був висновок з невеликого багажу його знань про це захворювання.
Коли поїзд залишив Токійський вокзал, Тенґо витягнув з кишені книжку малого формату й узявся її читати. Це була антологія оповідань про мандри. В ній містилося оповідання під назвою «Котяче місто» про те, як один юнак примандрував до міста, яким володіли коти. Це фантастичне оповідання написав невідомий німецький автор. В анотації до нього пояснювалося, що воно написане в період між Першою і Другою світовими війнами.
Той юнак, сам-один, з валізкою в руці, вирушав навмання, без особливої мети, в подорож. Сідав у поїзд і сходив на станції, яка його чимось зацікавила. Зупинившись у готелі, оглядав місто й залишався в ньому стільки, скільки хотілося. Коли воно набридало, він знову сідав на поїзд. Ось так завжди проводив свою відпустку.
Цього разу за вікном поїзда він побачив мальовничу звивисту річку, вздовж якої тяглися граціозні зелені пагорби, а під ними розміщалося маленьке, але затишне місто із кам'яним мостом. Цей краєвид зачарував його. Можливо, тут він зможе скуштувати річкової горбуші. Коли поїзд спинився, юнак з валізкою в руці вийшов з вагона. Крім нього, ніхто з пасажирів тут не зійшов. Як тільки юнак спустився на землю, поїзд одразу від'їхав.
На станції не було службовців. Невже всі
