Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
Але сьогодні думки розліталися, не бажали концентруватися, кружляли, немов осіннє листя. Богдан ішов зміїстою вуличкою, вона ніби розпухла й поширшала, сповнилась сонця, а зусібіч неслися уривки чужих розмов і сміху, і лейтмотивом лунало то тут, то там: фест, фестиваль… Місто, вочевидь, збожеволіло, схибнулося на цьому своєму фесті, це відбувалося щороку і загалом було весело. Десь тут фестивалила разом зі своїм просунутим товариством і Леся, та нехай собі: його, Богдана, це вже напевно назавжди перестало обходити. Він пригадав кумедну назву «Тамбур». І шість чи сім разів розпитавши дорогою людей, навіщось приперся, як послідущий дурень.
— Я все розумію, — мовила дівчина, поки він притримував перед нею двері з готичним, звісно ж, написом на просвітку; люду було не надто багато, і до виходу вони протиснулися легко. — Але ж вона тупа дурепа. Звідки в неї такі наклади?
Богдан стенув плечима, лише потім збагнувши, що йдеться про тітку в блакитному — що то за одна, він і гадки не мав. Примружився від яскравого сонця, різкого після концептуальних сутінків «Тамбура».
— Піпл хаває, — по-філософському сама собі відповіла дівчина.
Прокліпавшись, Богдан її нарешті роздивився. Вона була маленька і тендітна, у вузьких джинсах, світлій вітрівці з якимось індійським, чи що, орнаментом, у такого ж кольору хустинці, по-піратському пов’язаній на голові, й у величезних, на дві третини обличчя, сонцезахисних окулярах. У кожному скельці відбивалося по здивованому Богданові, який точно ніколи досі її не бачив і марно мучився думкою, звідки вона може його знати.
Найвірогіднішою була версія, що дівчина помилилася. То й нехай собі.
— Ходімо до «Хати», — запропонувала вона. — Попсово, звісно, зате близько. Потім повернуся на Марковича. Прикольний дядько, хочу про нього зрозуміти.
Прозвучало знайомо, і Богдан кивнув:
— Я теж на зустріч із Марковичем збирався.
— Кльово. Пожеремо, і назад.
Вона мигцем глипнула на годинник, і Богдан теж подивився: було вже за чверть друга. Перша половина дня, майже не опираючись, дозволила себе вбити. Дівчина йшла летючо і легко, він ледве за нею встигав.
На щастя, «Хата» була фаст-фудом, і Богдан крадькома видихнув. Численні ресторанчики в центрі міста — всуціль концептуальні, розраховані на туристів і тому наче розташовані у якомусь паралельному світі, поза орбітою, на сліпій плямі — він якось був промоніторив, щоб завести туди Леську. І навіть обрав один, за допомогою складних розрахунків урізавши місячний бюджет удвічі, але тоді якось не склалося і не складеться вже ніколи, що в матеріальному плані, звісно, на краще.
Решту думок Богдан чесно постарався викинути з голови, підраховуючи біля довгої стійки з цінниками, встромленими в контейнери зі стравами, приблизне меню на двох, яке б укладалось у вчорашню решту з сотки. Щоправда, сотка залишалася до кінця місяця, але це він також викинув з голови.
— Вареники їстимеш? — недбало запитав Богдан у дівчини; страшенно напружувало, що не знав, як її звуть.
— Смієшся? Я голодна ще з ранку, їстиму м’ясо!
Вона рішуче посунула вперед тацю і раптом зиркнула через плече, принаймні повернула голову — окулярів вона не зняла і тут, у приміщенні, напівтемному після яскравого дня:
— Попустися, я сама за себе плачу. Теж візьми щось нормальне.
Але Богдан усе-таки взяв вареники з капустою за десятку з копійками. Нормальна їжа — вареники з капустою, чому б і ні?
Вони з дівчиною примостилися одне навпроти одного на високих ослонах за столиком біля вікна. Тут вона зняла нарешті окуляри і виявилася симпатичною, окатою та все одно незнайомою. І запитала:
— Отже, тобі мої тексти взагалі ніяк?
— Тексти?
Він почувався цілковитим ідіотом. Вареник ляпнувся з виделки — на щастя, знову в тарілку, а не на штани.
— Я тебе зауважила, — мовила вона. — Ти хотів змитися, не люблю. Тому далі я вже працювала на тебе. Щоб ти, конкретно ти, залишився і спіймав кайф.
Розповідаючи, вона зі звірячим апетитом наминала свою відбивну, запихалася салатом, сьорбаючи компот, — і водночас говорила чітко, немовби не з напханим ротом:
— Але ніфіга, не пробила. Зі мною досі такого не було. Як я вже працюю конкретно на глядача, він мій. Послухай, як ти там взагалі опинився? Випадково зайшов, за компанію?
— Ага.
Нарешті він допер. І одночасно його накрило — все те, що він учора вночі, прошкуючи через усе місто з ноутом напереваги, поміж розбитих ліхтарів і під свист ватаг із підворіть, вольовим рішенням проголосив несуттєвим і непотрібним, таким, що його взагалі ніколи не існувало. Те, що вранці, на квадратну каламутну голову, перестало мати будь-який зв’язок з реальністю, а згодом мусило остаточно минути. Накрило, болюче і діткливе. Сіпнуло, наче нерв у роздовбаному зубі. Прохромило наскрізь.
Богдан глитнув. Принаймні він тепер знав, як її звуть.
— Арна…
Дивовижно, але йому стало по-справжньому цікаво роздивитися її зблизька. Дівчина як дівчина, невиспана, синці під очима. Хустинка зсунулася, відкривши невеличке вухо, пронизане в кількох місцях маленькими сережками, і замість волосся з-під неї визирав краєчок вигадливого татуювання.
