Польовий командир - Сергій Батурін

Чого там навчатися, якщо його роботи продаються в тій країні краще, ніж творіння тамтешніх майстрів, що ту академію вже закінчили, вона не розуміла, але, ясна річ, сказала:

— Звісно, треба їхати. Такого шансу може й не трапитися.

…Прощання-сльози-обіцянки: «я писатиму», «я дзвонитиму», «я повернуся», навіть — «я тебе заберу туди»; потім вокзал, потяг, останні поцілунки та — порожнеча.

Ні, спочатку він дзвонив, надсилав листи електронкою, навіть по скайпу кілька разів побалакали, він розповідав, як йому класно та цікаво: слухачі академії живуть у старовинній тверджі, а з'їхалися вони з усього світу…

Та гніздечко було повернуте господареві, й там уже жив інший геній, малярський світ про неї враз забув — без Славка вона була йому не потрібною, а сама Валентина переїхала у малометражну готельку на околиці, бо там дешевше. Зблякло її життя: лишилася сама робота, зблякли його листи, стали надходити рідше та рідше, а потім і зовсім припинилися.

Він довчився і таки поїхав з Німеччини — не в Україну, а до російського Санкт-Петербурга, з рудою патлатою офортисткою, надіславши Валентині останнього невиразного, безкровного листа, щось штибу: «Даруй, так вийшло».

Вона переплакала, пережила та й вирішила: з митцями більше — ніколи, ненадійні вони. Кілька років взагалі жила самотньо, не підпускаючи до себе парубків, хоча претендентів на неї попервах не бракувало. А тим часом дівчата-однолітки повиходили заміж, а хлопці майже всі поодружувалися, лишилися або невиправні переконані холостяки, або такі гультяї, п'яниці чи шльоцики — мамії, що про них і не йшлося. А батьки кожного її приїзду задовбували: коли та коли, вона замислилися: а справді — коли, і раптом зрозуміла, що за тими пристрастями й стражданнями проскочила вік, коли дівки беруть шлюб. Просто всіх путящих хлопців розібрали… Звісно, за кілька років вільні чоловіки з'явилися, коли її покоління накрила перша хвиля розлучень, але тоді вона й не підозрювала про існування таких хвиль. І тут намалювався бравий прикордонник Петя Петренко. Він був майже одразу пред'явлений батькам, і вони заспокоїлися. Прапорщик їм спочатку навіть сподобався: спортивний, підтягнутий, вродливий, непитущий, дивиться на донечку закоханими очима…Це потім ти стаєш для батьків своєї дружиноньки «той» та «він» (у гіршому варіанті — «зять, нема що з тебе взять», більш яскраві випадки опустимо для певності), але поки ти ходиш у наречених, якщо ви більш-менш рівня, треба дуже постаратися, щоб тебе занесли в «персони нон-ґрата».

У ліжку хоробрий вояк виявився суто у фізіологічному сенсі не гіршим за того маляра, як не ліпшим, та от яка біда: з ним Валентина не злітала. Ну, трапляється: і гарна людина, і хороша, а от — немила. І нема на те ради. Вона сподівалася — може, все зміниться після пологів? Але діток мудрий Боженька їм не дав.

…Польовий командир Шульженко був викапаний Славко. Тільки дуже дорослий. Тобто, він виглядав так, як мав би виглядати в зрілому віці художник Ярослав Ґовдя. Направду ж зовнішністю Славко зараз аж надто поступався Миколі. Валентина якось знайшла його персональний сайт в Інтернеті та ледь упізнала своє перше кохання: цей вгодований мордань із довгим волоссям, зібраним у кінський хвіст, навряд чи міг сподобатися колишній Валентині, яка до нестями закохалася в молоде обдарування, а вже в сьогоднішньої не пробудив й миті ностальгійного щему. Навіть ті фото, де він був біля мольберту в своєму фірмовому сатиновому балахоні, не торкнули. Вона вийшла з його сайту і вже ніколи туди не поверталася.

Часто-густо зима в Зелений Клин приходить раптово: до середини жовтня стоїть досить тепла погода, потім одного дня небо затягують брудно-сірі низькі хмари, не знати звідки налітає холодний вітер, густо, мов пух з раптово розпоротої перини, сипле лапатий сніг, вкриває землю, лягаючи впевненим півметровим шаром, і до квітня не тане. І кожна завірюха, хуга чи хурделиця лише підсипатимуть його, поки не навалять з метр, а інколи й більше. Потім приходить сорокап'ятиградусний мороз із дошкульним пронизливим вітром.

Воювати в таких умовах, коли техніка може пересуватися лише дорогами, котрі треба чистити спеціальними машинами, коли солдат шалено мерзне, а пальне в баках танків та тягачів від холоду гусне й перетворюється на кисіль, треба вміти. Полковник Гриценко — вмів. Недаремно він прослужив тут усе життя, кочував по таборах та полігонах: секрети зимової війни з книжок не пізнаються, хоча багато чого про неї там написано. Та найліпший учитель — досвід, і він, як відомо, дорого бере за свої уроки…

Важкого озброєння у полковника було значно менше, ніж йому хотілося: вірні урядові Дружньої Держави генерали вивели війська з території Зеленоклинської республіки під Владивосток разом із усією справною технікою, завантаживши її по саме, як то кажуть, не можу.

Власне, так і було погоджено. На зустрічі в Уссурійську з адміралом флоту Макаровим президент Борис Хрещатицький запропонував: ви виходите й забираєте все, що зможете за раз забрати, передавши нам склади й казарми.

— Я із заколотниками не домовляюся, — попервах почав був приндитися флотоводець.

— Господь з вами, голубчику, — м'яко заперечив Хрещатицький. — Якщо ми й заколотники, то виключно проти самозваної диктатури. Поки Зелений Клин був у Росії, ми спокійно жили та не вигадували жодних республік. А от у Лівонії ми бути не хочемо, не для того наші предки кидали Неньку та їхали колонізувати дику тайгу. Що ж це виходить: ми цю землю півтора століття обживали, обробляли, можна сказати, пестили, а тепер, значить, вона не наша, а належить якимось міґрантам? Жону віддай дяді, а сам йди до… Ну, дзуськи! От коли Росія відновить верховенство своєї влади на Далекому Сході, ми радо обговоримо з її урядом обставини нашої автономії в її складі…

Один-єдиний прислівник з чотирьох літер — «коли» — вирішив усю справу. Сказав би пан Борис: «…якщо відновить…» — провалив би переговори. Сам він у це «коли» вірив мало, та військовий моряк з великою